Чтение онлайн

Не перестаючи дякувати, Андрій жадібно хапає конспект і квапливо йде до вхідних дверей Академії. Звідти його вже гукають. Стосунки Аліни з одногрупниками не можна назвати звичайними. Такий собі тимчасовий «пакт про ненапад»… Однак вона ніколи нікому не відмовляє в ось такій «наглій допомозі». Тим паче, що Андрій завжди привітний, навіть з ізгоями.

— «Итак, она звалась» Аліна. Гарне ім'я. Тобі пасує, — обізвався Кажан.

— Щодо Пушкіна, можна й продовжити: «ни красотой сестры своей, ни свежестью её румяной не привлекла б она очей». Напрошується висновок, що тобі від мене треба, хлопче? І чому ти за мною шпигуєш? Й у п'ятницю, і сьогодні, — запитує сердито Аліна.

— Ще сам не вирішив, — нагло відповідає хлопець і безцеремонно роздивляється Аліну, мов заморську дивовижу, через темні скельця своїх окулярів й до того ж нахабно посміхається кутиками уст. — А що, у тебе є сестра? Познайомиш? Може, вона не така мудра!

Ну все, з неї досить! Знайшов собі доісторичний об'єкт для досліджень. Хіба в Академії дівчат мало? Мов реп'ях. Аліна заледве вичавлює із себе:

— Знаєшятобідужевдячназатойвипадокупаркуівсетаке — та розумієш ти ж сам студентсесіямаюбігти.

Дівчина випалює це на одному диханні, немовби то не купа різних слів, заплетених у речення, а так — одне майже безконечне. Аліна переводить подих і впевнено крокує в бік Академії. На ходу, не озираючись, кидає:

— Всього доброго. Бувай.

Вона лякається вимовляти його ім'я вголос. Чому? Поки що й сама не добере чому.

Аліна ховається за дверима Академії. Притулившись спиною до холодної стіни, якусь мить стоїть збентежено. Можливо, вона надто брутально відшила хлопця? Кажан врятував її тоді, у парку! Але ж він шпигував за нею? Чому? Та це ж зрештою й врятувало її. У душі якийсь хаос. Правда, хаос і безлад доволі різні речі. У власному творчому безладі Аліна завжди знає, де що шукати, а тут ніби хтось навмисне попереставляв речі дивним робом, і вона не відає, як цьому дати лад. Винуватець сум'яття лишився за дверима. Той, що в чорному, чи то пак Кажан, і лякав, і водночас бентежив. Це так, коли стоїш над прірвою. Лишень півкроку, і ти полетиш. Або вниз, або вгору. Здоровий глузд переконує — неодмінно полетиш униз. Та хто в дев'ятнадцять років зважає на здоровий глузд? Аліну чомусь хвилюють його очі, хоча він так ретельно приховує їх окулярами. Вона відчула його погляд. Ні, не слизький і не свердлячий. Він баламутить. Навіть не бентежить, а гірше… Баламутить і тому дратує.

— Невже я йому подобаюсь? — Чи то запитує себе, чи то стверджує Аліна, розмірковуючи майже вголос, і сама собі відповідає: — Угу, ти давно в люстерко зазирала, дорогенька? Я й забула! Ти ж у нього майже ніколи не дивишся. Подобається вона? Що за маячня, дівчино! То ж тобі не мамині жіночі романи, де з першого погляду закохуються до божевілля. Ой, щось тут нечисто. Тримайся від нього якнайдалі, Аліно.

Дівчина крокує коридором. Під дверима аудиторії наштовхується на Броніславу Сергіївну і заледве встигає пригальмувати:

— Доброго ранку, Аліно! Ви так поспішаєте, голубонько! Даремно, шановна, даремно! Спеціально затрималася під дверима, чекаючи вашого візиту, хоча пан Андрій Осипенко переконував мене, що ви не прийдете. Однак я йому не повірила, добре знаючи вашу вдачу.

— Доброго здоров'ячка і вам, вельмишановна пані Броніславо! — Аліна ніколи не називала викладачів по-батькові. Здебільшого викладачам це подобалося. Тим, хто старався заперечувати, вона ґрунтовно й науково-виважено пояснювала неукраїнськість такого звернення. Зрештою всі звикали. Однаково Аліну не перепреш.

— Та що ви? — продовжувала дівчина. — Де ж це бачено, проґавити таке свято — залік з улюбленого предмету в «моєї» улюбленої пані доцента.

— Такі приємні слова. Дякую, дорогенька! Однак намарно старалися, Аліно! Залік вам поставила автоматом, як і обіцяла. Прошу дати свою заліківку, — роздратовано говорить Броніслава Сергіївна, вбачаючи в словах студентки прихований підтекст.

— Як прикро! Цілісінькі вихідні старанно готувалася, майже не спала, і тут маєш…

Аліна не встигає договорити. У Броніслави Сергіївни уривається терпець:

— Що? Ніяких заліків! Мені ваших практичних вистачає. Давайте заліківку, на мене студенти чекають.

Аліна вдавано довго знімає наплічник і водночас мимрить:

— Хто б міг подумати! Я ж половину лекцій пропустила і не всі практичні здала. Ви таки дуже добрі до мене.

— Прошу вас, швидше! Я дуже ціную ваш аналітичний розум, Аліно, незважаючи на таку черепахуватість у даний момент.

Аліні стає зрозуміло — в аудиторію її не впустять. Дівчина розчаровано простягає залікову книжку.

— Дві години до наступної пари. Іду вип'ю кави. Добре, що взяла із собою Кафку. Почитаю й подумаю або подумаю й почитаю. Слава Богу, відшила цього типчика в чорному. А то поруч із ним думки розбігаються в різні боки, мов вередливі діти… — виходячи з Академії, Аліна розмовляє сама із собою. Дурна звичка.

На вулиці весна плавно переростає в літо. Пелена чарівного серпанку, яка витає над буйним квітучим травнем, поступово переплавляється в більш спокійний і врівноважений ритм червневої мелодики.

Аліна заходить у кафе, де майже порожньо. Її місце в лівому куті вільне. Бере каву й сідає за стіл, витягуючи з ранця книжку. Двійко дівчаток-підлітків за сусіднім столом п'ють ядучу «Пепсі». Точно прогулюють уроки, он і наплечники біля столу безладно валяються; хіхікають безжурно, гортаючи зацікавлено глянцевий «Pink». Звичайно, коли весна так шаленіє, то як молодому серцю втриматися в загальноприйнятих суспільством рамцях. Риторичне запитання! Ті, які створили ці рамці, забули, очевидячки, що також колись були молодими. А може, і не забули, а просто безглуздо й бездумно відповідають швидкому плину літ помстою. Цікаво, чи отримують вони від цього кайф? Навряд. Тільки шумовиння… Аліна попиває каву й крадькома, так, щоб не сполохати, спостерігає за вічномолодою енергією тих, хто ще не знає про життя нічогісінько, починаючи робити у ньому перші помилки. Без них навряд чи можна потім стати мудрими…

— Ти ж мене підманула! Твоя мама така була і сестра така була! Підманула, підвела! — чує за спиною знайомий глузливий голос.

Від несподіванки дівчина підстрибує. Власник голосу без запрошення вмощується навпроти Аліни. У правій руці горня кави. Лівою бере до рук Кафку. Аліна сидить, збентежено тріпаючи повіками.

— М-да. Це можна пробачити. Адже ти відмовила мені в приємності випити з тобою кави через нього. Кафка. Цікаво. Любиш літературу абсурду?

Кажан ставить каву на стіл і відкриває книжку: