Чтение онлайн

— А чому не Батий? Чому саме Менгу?

— Батия не дістати. До того ж саме хан Менгу зі своїм туменом понищив моє плем'я, моїх родичів. Він — мій особистий ворог, його я і хочу вполювати, якщо пощастить.

Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:

— Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом... У мене не менше підстав, ніж у тебе.

— От і давай разом вислідимо його і знищимо!

— Ніби це так просто!

— Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання...

— Він сам ніколи не виїжджає.

— Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! — втрутився в розмову Качир-укуле. — Можна вночі пробратися... А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!

— У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог, — сказав Добриня.

— Хто ж це?

— Мій земляк — Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.

— То й відомсти йому!

— А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!

— Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас, — тож і буде час.

— Доживемо — побачимо, дай, Боже, дожити!

Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:

— Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!

— Що там? Янка? Що з нею? — кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою. — Ходімо! Мерщій!

Вони поспішали що було сили.

Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька барим-тачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.

Добриня зблід — кинув кошіль просто в сніг.

— О Боже! Що там? Що з нею?

— Та не лякайся ти! Нічого страшного! Родить! — заспокоїв його хтось із баримтачів.

Добриня зіщулився, мов від удару. В голові загуло, серце забухкало молотом. "Родить! Родить! Родить!" — дзвеніло одне-єдине слово. Як усі байдужне ставляться до цього, ніби не розуміють, яке величне і страшне дійство відбувається зараз у юрті. Та хіба не ясно, що там вирішується доля — або буде два життя, або ні одного! Або ні одного! Боже — це ж Янчиного! Янчиного! Янчиногоі Про дитину чомусь йому не думалося.

Він стиснув зуби і почав подумки молитися, заклинаючи всіх святих захистити її. "Візьміть усе, що в мене є, візьміть мою душу, моє життя, а її залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу — аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобі треба, Боже, щоб ті дияволи в людській подобі залишились живими, то я їх не зачеплю і пальцем!"

Люди ходили, розмовляли, дехто навіть сміявся, а він мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сірий полог юрти. Що там? Як там?

Коли пролунав особливо болісний крик Янки, такий болісний і незнайомий, що йому здалося, що то не її голос, він кинувся до юрти. Але жінки заступили йому дорогу, розкинули руки.

— Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун — досвідчена повитуха, там Акбіке та Кутуз-хатун — вони допомагають старій. Не хвилюйся — все буде гаразд!

Він покірно зупинився і в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти.

— Ну, що там? Як там?

Жінки стенули плечима.

— Ось вийде Тайдолла-хатун — скаже. Потерпи!

Чрез деякий час відкинувся полог — і вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрів у загоні заради її старості, уміння шептати, замовляти кров, шукати зілля та приймати роди.

Вона примружилася від яскравого сонця, прикрила очі рукою.

— Де батько?

Добриня кинувся до неї:

— Це я... Що там?

— Син.

— Слава Богу! А Янка?

— Жде тебе.

— То можна?

— Авжеж. Заходь.

Добриня відкинув полог — зайшов. У юрті було напівтемне. Праворуч копошилися, прибираючи якесь лахміття, дві жінки, посередині, в кабиці, пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом, лежала Янка — змучена, бліда, одні великі чорні очі зоріли, як дві достиглі вишні.

— Янко! Люба! — Він кинувся до неї. — Як тобі? Вона усміхнулася безсило-вимушеною усмішкою, опустила повіки, даючи зрозуміти, що все гаразд.

— А... Дмитрик?

Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром — на честь діда.

Янка відхилила кожуха. У неї біля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчір'я. Воно випиналося, морщилося, а потім заверещало:

— А-а-у-у!.. А-а-у-у!..

Янка щасливо усміхнулася, прошепотіла:

— Твій син... Дмитрик... Дмитрусь... Ти радий? Добриня присів біля неї, погладив розкидані по подушці скуйовджені коси, поцілував у гарячий лоб.

— Любі мої, дорогі мої!

Голос його здригнувся, і, щоб стримати сльози, він приліг поряд і обережно обняв обох — Янку і сина. — Ви єдина моя надія, єдина радість і втіха у цьому холодному, жорстокому світі!

3

Весна видалася затяжна — з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачі поїли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня?

Лише у травні настало тепло, і з землі пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселіли, кобилиці почали жеребитися, а огирі — набиратися тілистості.

Добриня готувався до від'їзду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрізав коням копита.

Бачман охолодив його.

— Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вирушаємо — мені кожен джигіт дорогий! Зробимо наїзд, відомстимо своїм кривдникам, а тоді — будь здоров! Їдь!