Чтение онлайн

Дмитро сумно похитав важкою сивою головою.

— Мало що залишилося, дорогі мої, від нашої батьківщини. Понищені також Чернігівська, Галицька, Волинська україни. Жодного городища не уціліло, окрім Крем'янця та ще двох-трьох міст, Данилова, Холма... Церковні храми наші осквернені, села спустошені, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самі це знаєте... Киян залишилася жменька одна. Колись більшого і кращого міста не було на Русі, а тепер з півста тисяч, що жили тут раніш, зібралося звідусюди одна тисяча, від сили — дві. Хто із лісів, із ярів, із пущ повернувся, хто з неволі втік та добрався додому...

— Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплід... Бо половців до ноги вирубано або вивезено в неволю.

— Лишився народ, але вкрай підсічений на корені. Ледве животіє. До того ж кожного року з Канева набігає орда, хан Куремса робить зі своїми баскаками ординський вихід — збирає податки. І чого тільки не вимагає! І авариз — податок з урожаю, і капчур — зі скоту, і ямне — на утримання ямщиків, і кумисне та торосунне — на вино, і дорожнє, і поплужне, і митне, і пам'ятне, і кінне, і мимоїзне, і на корм, і поклонне, і на ханську ловитву, і на рать, і тамгу — з ремісників... Обдирають так, що смердові вже восени доводиться підтягати поясок... Та не тільки в цьому біда. Головна біда в тому, що немає у нас майбутнього. Темно попереду. Сил немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той і переможе! Втратили ми державу...

— Що ж робити?

— Одно — вірити і сподіватися!

— То це ви свічку ставите в Софії?

— А ви бачили?

— Помітили світло у вікнах — заглянули.

— Я! За убієнних і за живих! За тих, хто доходить кінця свого шляху і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу — ставлю щоденно свічу! Маю надію. Вірю. що, може, колись, за сотні літ, все зміниться — і плем'я наше розправить крила.

— Чи ж розправить?

— Болить душа. Лежить на ній важенний камінь. Не змогли ми вистояти! Були роз'єднані — на окремі городища, на окремі князівства. От і переміг нас Батий поодинці, хоч і билися всі мужньо! Побив, погромив, розсіяв по світу, як римляни — іудеїв. Та вірю я, що відродимося знову! Рано чи пізно — відродимося, розправимо крила! В цьому моя віра! Бо без віри, без надії важко жити! Зовсім не можна!

— Без надії важко жити. — погодився Добриня. — Я от вірю, що хтось із моїх у Калиновому Куті врятувався. Ну, хоч одна рідна душа! Хоч півдуші!

Дмитрові очі блиснули.

— А знаєш, я був у Калиновому Куті. Думав, ти вберігся — то, може, хоч що-небудь дізнаюся про Янку. І — поїхав...

Добриня аж кинувся.

— Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?

— Сестра твоя Ганночка жива...

— О Боже! Ганночка! Жива! Яка радість!

— Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають — Добрика. І двох інших Добриків усиновили — братових.

— Добриків! Миланиного сина теж! — вигукнув Добриня. — Коли б то тільки вона знала, бідна!.. Я поїду туди! Завтра!

— Поїдеш, звичайно... Ну, не завтра, а поїдеш... Але Калинового Кута вже немає — геть згорів, заріс бур'яном, зник.

— Зник... А люди?

— Трохи врятувалися в лісах... Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут — Старосіллям[120].

— Боже, як за кілька літ усе змінилось!

— Так, змінилося, — похитав головою Дмитро. — Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава — чи й підведеться!..

Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив — прокинувся.

Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече — посадив на місце, а сам підвівся.

— Ні, ні, ви лягайте, бо пізно вже... А я побуду біля нього... Постережу... Подивлюся...

...Янка заснула відразу. Як тільки лягла, так і провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очі рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якій, незвичній для нього перині зручне місце і не міг знайти. Сон не йшов, думи, як осінні хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед відкритими, втупленими у темряву очима — один страшніший за другий: бої, кров, неволя... Невже це все було? Було! У це не можна не вірити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотріб, за ворота. А от нинішнє — незбагненне! Ніяк не віриться, що вони з Янкою та Дмитриком живі, що добралися до Києва, щасливо уникнувши безліч небезпек, а ще неймовірнішим здається те, що воєвода Дмитро живий, і вони тепер мають домашній притулок. Це — ніби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшні руїни Києва, пустища там, де стояли боярські та купецькі тереми, кістяки замість живих людей, попіл і тлін, попіл і тлін... А попереду — нічого. Хіба знову — неволя, ярмо чужинське...

Він так і не заснув.

Перед ранком підвівся і вийшов у сіни. З сусідньої хоромини, де поклали спати Дмитрика, пробивався крізь щілину слабенький жмутик світла. Добриня обережно прочинив двері.

Невеличка лозова колиска звішувалася на вервечках зі стелі посеред кімнати, перед столом. Дмитрик міцно спав. Біля нього на стільці, спиною до дверей, сидів боярин Дмитро — схилив голову на груди і, здається, дрімав. Дрімав? Думав? Дивився на внука? Чи священнодійствував над ним?

На столі, в узголов'ї малого, у срібному підсвічнику, горіла свіча, наповняючи боярську хоромину бронзово-сріблястим загадковим світлом і запахом воску.

Боярин ворухнувся, поволі підвів сиву голову, довго дивився на принишклого внука, що мирно посопував носиком, потім тихесенько зітхнув і знов, щось шепочучи, нахилився над ним.

Добриня затаїв дихання.

Що в тім зітханні? Тривога? Біль? Чи надія, що, мов свіча, невгасимо горить у серці старого воєводи? Що в тому шепоті — молитва чи заклинання? Просьба чи грозьба?

Хто проникне в чужу душу?

Свіча догоріла — почала потріскувати, пригасати. Дмитро підвівся, простягнув руку до полиці — дістав другу, припалив від гаснучої і, поставивши у підсвічник, знову опустився на стілець біля колиски. Перехрестив її. Прошепотів:

— Господи! Врятуй онука мого! Спаси надію мою! Захисти народ наш! Дай йому силу духу і просвітління ума! Не погаси свічу надії, що серед темної ночі жевріє в його серці! Бо коли погасне, то всьому — кінець! Молю тебе, Господи! Благаю тебе!

13

Тиждень Добриня з Янкою відпочивали після виснажливої дороги, від'їдалися на воєводиних харчах, приводили себе до людської подоби. І вели з воєводою безконечні розмови. Він розповів про свій вимушений похід разом з Батиєм до Галича та несподіване повернення до Києва, а вони — про свої поневіряння в зимовому полі, про Янчину хворобу та зустріч з Іллею, з Маріам, про їхню загибель та загибель князя Михайла.

Загибель Іллі, його жони та їхньої доньки Настуні, а своєї внучки, Дмитро пережив важко, ніби ця люта смерть сталася щойно, на його очах.

Він був геть сизий, а тепер просто побілів. Ще зовсім недавно кремезна його постать враз згорбилася, а круті плечі опустилися, загострилися. Важке горе на виду у всіх гнуло його до землі.

Так минув тиждень. А в суботу після сніданку Дмитро сам запропонував вийти в місто. Приспавши малого і залишивши його під наглядом Горпини, пішли втрьох — спочатку в Володимирів город.