Чтение онлайн

Калка[44]! Коротке колюче слово, що буде вічно ятркти серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова річечка, притока Кальміуса! Ти могла б стати місцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний і розумний вождь, що зібрав би все військо в один кулак. Могла б! Але не стала — через нерозум, через князівські незгоди та чвари, заздрість та роз'єднання... Натомість стала нашою неславою, нашою мукою і непоправною втратою — спільною могилою для тисяч і тисяч руських витязів...

Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда між якими привела до роз'єднання війська? Половці, що кинулися тікати від першого натиску татар і розладнали стрій галицько-волинських полків? Чи й він сам та інші молодші князі, які могли сказати своє слово і наполягти на об'єднанні, але не сказали і не наполягли?

Може, коли б вони тоді на Калці винищили військо хана Джучі, — а така можливість була, — то тепер не прийшов би і не погромив Рязанської та Суздальської земель його син Батий, не тікали б звідти в Галичину та на Волинь тисячі втікачів — бояр, ремісників, смердів? Може...

Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.

Данило викинув наперед руки — пішов йому назустріч.

— Брата! Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім — твій дім2 Ти сам! А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена?

Де твої домочадці?

— Я так поспішав, що залишив їх на півдорозі з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зі мною лише боярин Федір, мій духівник Іван та невеликий почет.

Вони почоломкалися. Данило запросив князя сідати.

— Спасибі, брате, — розправив сиві вуса Михайло Всеволодович. — Я теж радий, що дістався до тебе. Хоча між нами було всього — і доброго, і злого, я думаю, ти не пам'ятатимеш зла, як і я його не пам'ятаю, і допоможеш нам у нашій біді.

— Що ж трапилося, брате? Кажи! Михайло Всеволодович підняв стомлені очі, гірко усміхнувся.

— Калка і через багато літ нагадує про себе, бо там ми повелися не мудро...

— Калка? — здивувався Данило Романович, вражений тим, що київський князь мовби прочитав його нинішні думки-спогади про давно відшумілі події. — Яким чином?

— Ми втекли з Києва, брате.

— Втекли з Києва? Чому?

— Мунгали підступили... Ти знаєш, що навесні упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернігів і підійшов до Києва...

— О Боже? Була битва?

— Битви не було. З якими силами було обороняти Київ? У мене всього жменька дружинників! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всі входи й виходи з міста, вирішив їхати до тебе та до короля угорців Бели, щоб просити допомоги. Поодинці ми нічого не вдіємо — татари поб'ють нас! Пам'ятаєш Калку?

— Ще б пак!

— Я довго думав у той вечір — як бути? Обороняти Київ і вмерти смертю витязя — достойно. Але так ми ніколи не переможемо страшного ворога, який загрожує всім — і нам, і угорцям, і полякам, і німцям... То л й подумав: хто ж об'єднає всі ці сили, якщо я загину в Києві? Я — великий князь, мені і належить це зробити! Ось чому я тут...

— А як же Київ?

— Замість себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий і розумний боярин...

— Я його знаю. Муж справді достойний.

— Я наказав йому силами городян захищати місто до останку. Але не думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерівні сили.

— Шкода столиці нашої...

— Ти гадаєш, брате, що я міг би зробити там більше, ніж зробить Дмитро? Ти мене осуджуєш?

— Ні, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед твоїм приходом мені теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз'єднані — половці самі по собі, волинські та галицькі полки самі по собі, а князі київський та чернігівський взагалі навіть не знали, що ми розпочали битву... Тому мені зрозумілі твої турботи, брате.

— Я радий чути це.

— Однак мені не зрозуміло, як я можу допомогти Києву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать її в полі і знищать так же, як колись на Калці...

— Ні, я мислю інакше. До цього кожне наше місто оборонялося самотужки. Звичайно, скількись татар гинуло при цьому теж, але наших значно більше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорців Бели, об'єднатися з ним, а може, ще й з поляками — і разом стати супроти Батия. І не оборонятися в містах, а в полі зійтися у відкритому бою.

— Я згоден з тобою, брате, — кивнув головою Данило. — От тільки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорські королі зазіхали на Галичину та навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!

— Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки... Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.

— Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі і знову — в дорогу?

— Так, брате, і знову в дорогу. Тільки не через кілька днів, а завтра. Час не жде!

— Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде місто Луцьк — для прокорму сім'ї та дружини.

— Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагоді, але я бачу, що ти маєш добре серце і не пам'ятаєш образ і зла. Ще раз дякую тобі.

— Нема за що, княже. Ми брати і повинні жити, як брати... А тепер ходімо до трапезної. Уже обідня пора — час і підкріпитися.

6

Зима видалася сніжною, вітряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а над вечір з заходу задував вітер, шелестів в очеретяних та солом'яних стріхах, жбурляв снігом, закручував такою віхолою, хурделицею, що вранці вийдеш із хижі — і берися за лопату, бо ні до криниці дійти, ні до кузні, ні до хліва.

Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?

Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги — ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити — а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров'ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?