Чтение онлайн

Цікаво, що саме в той час, коли Кнехт за дорученням Ордену у монастирі Маріафельс успішно прихиляв на бік Касталії впливового католицького вченого отця Якоба, він і набрався від нього того почуття історії, яке й зруйнувало його касталійську віру. Так світло й тінь, Ян та Інь завжди ідуть поряд у житті і у вчинках Кнехта. І цікаво ще ось що. Прототипом отця Якоба був той самий швейцарський історик Якоб Буркгардт (18– 1897), якого Гессе назвав серед трьох основних факторів, що формували його світогляд. Буркгардт, багато в чому учень Шопенгауера, дивився на історичний процес досить песимістична, історію духу ставив понад соціальну історію і був прибічником бездіяльності, споглядальності. Проте ідеалізованого свого Буркгардта — отця Якоба — Гессе (зберігши за ним багато буркгардтівських ідей) одночасно зробив учителем Кнехта, що відкинув духовну елітарність і переступив через споглядальність.

Як і в Сінклера, Сідхарти, Галлера, у Кнехта є свої двійники антагоністи. Це навіть не стільки отець Якоб, скільки Плініо Десиньйорі і Тегуляріус. Перший — мирянин, що відчуває любов до Касталії і глибоке недовір’я до неї, людина, життя якої дало тріщину від сутички з гострими гранями такої антиномії. А другий — найтиповіший, найфанатичніший касталієць, але такий, що своєю нервовістю, своїм екстремізмом ніби випередив майбутній розклад Касталії.

Кнехт уник долі не тільки Тегуляріуса, але й Десиньйорі, яка теоретично була не що інше, як один із варіантів його власної долі. З Кнехтом у Гессе вийшло щось майже нечуване: він створив образ ідеального героя. Звичайно, ціною певних обмежень, дотримання певних конвенцій. Це герой, як уже згадувалося, житійний, не змальований, а описаний, до того ж з відвертою прихильністю. Крім того, хоч і врівноважуючи антиномії, він біполярний. І це важливо, це додає йому динамізму, руху, можливості розвитку, без яких жоден герой — не те що ідеальний — не витримає випробування дійсністю.

Кнехт, власне, має двійника в собі самому, що й надає йому об’ємності. І всетаки він розпався б, розщепився, як Гаррі Галлер перед дзеркалом «магічного театру», якби не одна його особливість. Хоч би як трактував він Касталію, хоч яку б позицію займав щодо неї, в його поведінці завжди є жертовність, самозречення, служіння людям. Не випадково його ім’я Knecht, тобто, в перекладі, «служник», «раб».

Роман «Гра в бісер» присвячений «мандрівникам на Схід». Посвята ця стоїть у тому самому ряду, що й згадка про «магічний театр». (А втім, і самі «мандрівники» кілька разів згадані в тексті роману як братство, що вплинуло на виникнення Касталії і Гри). Гессе написав повість «Мандрівка, на Схід», яку справедливо вважають своєрідною прелюдією до історії Магістра Кнехта. У повісті також розповідається про певний орден поборників духу. До нього належать і великі мислителі минулого, і реальні друзі Гессе, і навіть деякі герої його раніших книжок. А магістром у них стає непомітний служник Лео.

Пара Кнехт — Десиньйорі (в перекладі: «з панів»), що весь час немов міняється місцями, виростає з гегелівської «Феноменології духу». Але ідея служіння в цілому, очевидно, ширша. Про це свідчить не тільки Лео, а й мотив служника, служіння, жертви, що вперто повторюється у всіх трьох учнівських життєписах вихованця Ешгольца.

Тільки не треба розуміти кнехтівське служіння і кнехтівську жертву надто буквально. Касталійський історик повідомляє, що «вилучення всього індивідуального… — один із найвищих принципів нашого духовного життя». І, спираючись на цей принцип, настоятель Ордену Магістр Александр звинувачує Кнехта: «Ви надто відчуваєте своє «я» чи надто залежите від нього…» Александрові не подобається Кнехтів приклад із святим Христофором, який шукає собі найкращого пана: «Той, хто хоче служити, — каже він, — мусить служити тому володареві, якому він присягнув, бути вірним до могили, а не з потаємним наміром перекинутись до Іншого, кращого пана, якщо такий знайдеться». Гріхом, порушенням касталійського закону були і Кнехтові вірші. На всьому цьому «відбивалась неповторна, ні на що не схожа особистість Йозефа Кнехта». Зламати її було б злочином. Тому Кнехт служить і в тому розумінні, що зберігає її. Вона потрібна як приклад, як можливість. Потрібна, скажімо, юному Тіто Десиньйорі, цьому синові природи, захопленому життям. В такому розумінні смерть Кнехта не безглузда.

Продовжуючи давню гуманістичну традицію, Гессе багато уваги приділяє в своєму романі педагогічним проблемам. Він осуджує замкнену систему виховання в Касталії, відірвану від життя й позначену духовним аристократизмом, елітарністю. А тим часом Касталія й була створена заради того, щоб вона виконала свою педагогічну місію. Пориваючи з нею, Кнехт прагне передусім здійснити свої педагогічні ідеї, які, аж ніяк не відкидаючи високої духовності, включають органічний зв’язок з природою, життям, життєвою практикою. Однак нова діяльність героя обривається, ледве розпочавшись, і його педагогічна програма лишається нереалізованою.

Дослідники, як правило, квапляться розшифрувати всі ієрогліфи гессівської вченості. Але «Гра в бісер» насамперед роман, художній твір, а не нагромадження чиєїсь вторинної філософської мудрості. Безперечно, навіть у важкуватій своїй побудові, у своїй схованій під стилізаторським порохом іронії роман цей — продукт пізньої, трохи стомленої культури. А проте в ньому є сила, та жива пластичність зображення, що властива справжньому мистецтву слова: «Перед ним лежало невелике, тихе, сіруватозелене озеро. По той бік здіймалася стрімка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що ніби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранішнє небо… Тіто пильно вдивлявся в похмурий гребінь скелі, за яким палахкотіло небо, запалене вранішнім багрянцем. Аж ось ребро скелі блиснуло, наче розпечений метал, що починає топитися, обриси хребта втратили свою чіткість, і він раптом став нижчий, немов підтав і осів, а з вогнисточервоної щербини випливло сліпуче світило дня».

Так пишуть реалісти й поети, що працюють натхненно і неквапливо. Так писав Гессе — автор «Гри в бісер», роману, що вийшов у світ, а через три роки був увінчаний Нобелівською премією.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ