Гра в пацьорки
Шрифт:
– Ну добре - двi!
– погоджується та.
– Але майте на увазi, дiвчино, за двi хвилини подадуть аеробус i якщо…
Ганна вже не чує. Їй байдуже. Вона летить за ґрати. Вона нiчого не помiчає.
А дарма!
I сержант, i чергова, i тi, що їдуть з вiдрядження, i пишнi матусi, i знервованi без цигарок татусi, i студентик в бейсболцi, i всi-всi тимчасовi заручники накопичувача прикипають до скла i дивляться туди, де розгортається вселенська драма пiд назвою «Я помру без тебе!»…
I раптом… Так, саме РАПТОМ на цей людський острiвець, зiтканий з млосного очiкування, дорожньої нудьги, спраги, задухи i дитячого вереску повiльно, мов дев'ятий вал на картинi Айвазовського, накочується мерехтлива, свiжа, зiткана з невагомого свiтла хвиля кохання - сущого i живого на вiки-вiчнi. Вона руйнує суворий дашок брiв над очима мiлiцiанта, зрадницькою сльозою блищить в пiдведених кривою «стрiлкою» очах чергової, виривається зворушливим подихом з вуст матусь, хмелить чоловiкiв, змушує вiдкрити рота студентика…
– Це ж треба… - видихає хтось i пускається у свої романтичнi спогади.
Накопичувач пульсує, як одне велике серце, заражене вiрусом кохання. Усi як один готовi чекати Ганну стiльки, скiльки потрiбно. Хоч вiчнiсть, що не варта цих п'яти хвилин загальної любовi!
З розпашiлим палаючим обличчям повертається Ганна до «стiйла» i наштовхується на погляди - море ласкавих людських поглядiв, спiвчутливих кивкiв, пiдбадьорливих жестiв i свiтлих посмiшок з домiшком свiтлого суму.
– На жаль, бiльше часу немає… - каже чергова, змахнувши чорний струмок зi щоки. Вона стає на чолi процесiї i зi скреготом вiдчиняє другу браму, що веде до летовища.
«Бiльше часу немає…», - каже собi Ганна, рiшуче пiдхоплює свiй наплiчник i йде супроти загального потоку.
I всi полегшено зiтхають, смiються, розступаються перед нею, даючи дорогу. I сержант - уже вкотре!
– вiдчиняє дверцята накопичувача i весело прикладає долоню до козирка.
I в його поглядi немає iронiї. Тiльки трiшки заздрiсть. До того, хто стоїть там, за ґратами, як багаторукий Шива…
…»Лише п'я-а-а-ать хвилин…», - спiває оксамитовий баритон в динамiку на набережнiй.
Морозиво давно вже розтануло в руках. Усе, все розтануло.
За якихось п'ять хвилин…
КОЛИСЬ ДАВНО…
…Вiн тепер iснує лише у вашiй уявi. Той чоловiк, якого ви знали колись давно. Вiн загубився у глибинах пам'ятi, серед нових друзiв, дрiбних i незначних подiй, в метушнi побуту, у вогнях мiст, у пошуках хлiба насущного.
Часом, коли вам буває дуже сумно, ви подумки говорите з ним, згадуєте вашi прогулянки, його зворушливi зiзнання, скаржитесь на те, що не складається, хвалитесь успiхами. I що старшими стаєте, то частiше вас збурює грiшна думка про нього - єдиного, хто мiг би вас зрозумiти i… втраченого вже назавжди.
Здається, що саме з ним життя вдалося б, саме вiд нього народилися б найгарнiшi й найслухнянiшi дiти, що саме вiн колись був призначений вам для розради. Йому можна було б розповiсти все, знаючи, що вiн все зрозумiє i вибачить. Але ви не оцiнили i пiшли далi. Далi вiд нього.
Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої - яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей, галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт - ми все одно будемо разом в нашiй пам'ятi…»
Це казав вiн - чоловiк, якого ви знали колись давно.
Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.
«Це не зрада!», - думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.
Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?
До тiнi?
Власне, вiн взагалi вас не ревнує.
Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.
Вiн би цього не допустив - той чоловiк, якого ви знали колись давно!
Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.
А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi, що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…
Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»
А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.
…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична - не до лиця i вiк уже не той. I таке iнше…
Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i - в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.
Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.
Вони швидко оминають вас.
Шатенка схвильовано каже:
– Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона - в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…
– Ну то й що?
– байдуже вiдгукується чоловiк.
Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:
– Це чоловiк, якого я знала колись давно…
I тоскно зiтхає…
ФАТАЛЬНА ЖIНКА
У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.