Чтение онлайн

– Ви також вночі її бачили? – спитав я, коли ми обдивилися один одного.

– Даруйте, про що ви? – вимовив чоловік глухуватим голосом, але по тому, як він відвів погляд, було видно, що він мене зрозумів.

«Отже, це не фантом, не видіння, не витвір моєї уяви, – подумав я. – Але чому це мало бути витвором уяви, якщо й Інга бачила?»

Проте я не міг позбавитися першої своєї вранішньої думки – начеб Інга просто мене спершу тільки потішила, підігравала мені. Атож, я з її вуст чув не те, що хотів почути. Така химерність потім стала частинкою загадки про жінку, яку я бачив (таки бачив) уночі. Якийсь зв’язок наче виник між її з’явою й існуванням Інги в моєму житті.

– То ви нічого не бачили, кажете? – спитав я ще раз чоловіка іронічно і в той же час погрозливо.

Він знизав плечима. Острах у його очах перемішався з насторогою. Він узяв пальцями, на одному з яких зблиснула тонка яскраво-жовта обручка, гілку молодого дубка і струсонув на землю рештки нічного дощу. Цим жестом немовби захищався чи прагнув поставити між нами хоча б якийсь заслін.

Я намагався пригадати, чи бачив цього чоловіка в пансіонаті. Таки, здається, бачив. Він сидить, якщо не помиляюся, в іншому кінці зали на обідах, а на вечері не ходить. Так, то він, я не помилився.

Тут я пригадав слова Інги: «Он там сидить чоловік, з яким ми відпочивали позаминулого літа в цьому пансіонаті».

– Відпочивали? Удвох? – перепитав я, коли почув ці її слова.

– Ні, просто я пригадала, що він теж відпочивав тоді. Навіть якось намагався залицятися до мене.

– Залицятися до тебе? – вигукнув я обурено. – Я його вб’ю.

– Заспокойся, – засміялася Інга. – Він зовсім не в моєму стилі.

– А який же стиль тобі подобається?

– Ти – мій стиль, – сказала Інга.

Вдруге чи втретє я тоді подумав, що Інга схожа на якусь жінку, яку я колись бачив, зустрічався, знав. Але хто ж то був? Кілька разів повертався я до цієї думки, але так нічого й не зміг пригадати.

«Це обличчя, м’який овал, виразні очі, всередині яких наче причаївся хтось, кого ти добре знав („Добре знав? Ще одна химера до мого враження“, – подумав тоді я) і хто видивився щось тільки йому відоме у твоїх очах, – усе це могло належати колись аристократці», – подумав я і спитав Інгу, чи вона не з якогось дворянського роду.

– Звідки? – засміялася знову Інга. – Мама була вчителькою, це так, але бабуся із села, проста селянка, а по татові бабуся й дідусь – міські пролетарі.

Я тоді ледве не запитав, чи Інга позаминулого літа так само крутила з кимось роман, як тепер зі мною? Але стримався, бо подумав, що це може її образити.

– Ви даремно тут щось шукаєте, – сказав чоловік. – Даремно, бо…

Він змахнув рукою, безнадійно, якось так, наче саме в цю мить переконався, що в чомусь гірко помилявся. Одвернувся і рушив через ліс. Я наздогнав його.

– Що ви хотіли сказати? – спитав я, коли, схоплений за плече, він повернувся до мене мовби застиглим, закам’янілим обличчям.

– Яке це має значення? – Він промовив ці слова автоматично, знехотя, наче неживий. – Ви мене, що, не зрозуміли? Жінки цієї не існує в природі.

– Але ж її бачили чимало людей, – заперечив я. – Принаймні з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинація?

– Не знаю, – сказав чоловік. – Але знаю інше. Хочу, щоб ви мені дали спокій. Ми все одно залишимося з вами кожен при своїй думці.

Він пішов. Цього разу я не став його ні спиняти, ні наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спізнююся. «Куди?» – спитав я себе і не отримав відповіді. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловіка не стало видно. Наче боявся, що він перешкодить мені спускатися до моря. Можна було, звісно, спокійно піти собі заасфальтованою доріжкою, але я не любив ходити нею. Хіба що з Інгою. А проте, мені вдалося й Інгу кілька разів підбити спускатися й підніматися ледве помітною стежиною, що підступною сіро-рудою змією петляла між деревами, спускаючись усе нижче і нижче. Підступною тому, що вона порозставляла пастки то у вигляді східців, про які треба було знати, щоб не полетіти стрімчака униз, а то й узагалі ямок, ступивши у які кілька відпочивальників за сезон (про що нас попереджали при поселенні в пансіонат) набивали собі синяки, а декотрі й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме стежкою, ігноруючи безпечну, але довшу доріжку. Може, за звичкою не мали зайвого часу, а може, як і мене, вабило п’янке відчуття небезпеки, начеб моєї особистої небезпеки, прохолодну невидиму руку якої я відчував на своїй долоні за весь час першого спуску.

Тепер же я добре знав, де треба стишити хід, де пильніше дивитися під ноги, а де майже навмання переступити затаєну ямку-пастку. Тож я подолав стежку доволі швидко. Вітер внизу був так само злий і холодний, як і нагорі, навіть іще зліший. Там, угорі, його гасив ще ліс, серед якого був розташований пансіонат, а тут він шмагав обличчя, змушував опускати повіки і забивав подих, мовби намагаючись прицвяхувати нечисленних відпочивальників, котрі відважилися спуститися вниз, незважаючи на негоду, до прибережних скель.

Я обмінявся кількома словами із жінкою, котра жила в сусідній кімнаті поруч з Інгою.

– Ви самі? – спитала вона, мовби я міг засунути Інгу кудись до кишені.

– Вітер, – сказав я.

– Авжеж, вітер, – погодилася вона. – Та ще й такий холодний.

«Поговорили», – подумав я і став дивитися на море. Вдалині боролося з хвилями самотнє вітрило, схоже на крило великого птаха, який намагається відірватися від поверхні води, та ніяк не може цього зробити. Схоже на яхту, цікаво, хто той відчайдух, що зважився за такої погоди вийти в море?

– Вам не здається дивним, що південний вітер такий холодний? – перервала мої спостереження сусідка Інги.

– Ні, – відповів я. – Часом тут бувають такі вітри, рідко, але бувають.

Насправді я не знав, чи вітри з боку Чорного моря бувають такими холодними і звідки взялося це несподіване похолодання. Щось мене мучило із самого ранку, щось тривожне, а може, й не з ранку, а ще з ночі, відколи я побачив ту жінку серед грози, а може, й не жінку (я вже не був тепер певен у її реальності), а всього лиш видіння, продукт уяви відразу кількох людей. Я міг би заперечити, що так теж навряд чи буває, але не став цього робити, навіть самому собі. Я поглянув іще раз на вітрильник, який явно віддалився від берега і попрямував до своєї стежки.