Чтение онлайн

– Отак би й зразу, – дратівливо буркоче Сеной, – а то такої був тоскної заспівав – наче брудним ножем по серцю…

Сенгелаф притискає до вуст тонку долоню, ховаючи позіхання.

– Зважмо, – каже він, очевидячки, наслідуючи старшому товаришу, – зважмо, що, коли хитромудрий наш господар збрехав уперше, то міг збрехати і вдруге. Може, десь є і третя видозміна цієї історії?

Аби не позіхав, чесне слово… Тру очі, намагаючись зосередитись.

– Може, десь і є… Вам же відомо, панове мої, що множинність видозмін одної і тої ж історії властива народним переказам?

– А ти тут до чого? – не може збагнути Сеной.

– А я і є – народ! – хвалюся. – Можу собі дозволити!

Сенгелаф мимохіть пирхає в кулак. Сеной невдоволено супиться.

– Ну, навіть якщо цей народ правду сказав вряди-годи, шукай тепер того Асату, як він запропав десь до бісової трясці…

Молодший змучено кривиться.

– Куди тепер – до Кривого Узгір'я? Як гадаєш, Сенсеною?

Всі погляди нині звернено до старого, але замість відповісти той відмахується від них, як од настирної мошви.

– Сенсеною, агов! – не вщухає Сенгелаф.

– От причепи… – зітхає той. – Розважити як слід не дадуть… Ви хоч збагнули, про що оце щойно нам було сповіщено?

А вид у нашого мудреця приголомшений. Невже нарешті розкумекав?

– Про подальші злочинні діяння… – впевнено починає Сеной.

– Так-так, певна річ, – уриває його старий. – А потім? Ці дивні напади буйства, що збігалися з часом молебнів?

Сеной та Сенгелаф отетеріло перезираються.

– Маззакін же наче пояснив. – невпевнено мовить Сенгелаф. – Не будучи більше пов'язаним з Херемом, вигнанець не міг дати раду…

– Дати раду – чому? – нетерпляче підхоплюється Сенсеной. – Ви двоє хоч раз мали з цим до діла? Чи мені вам пояснювати, до кого надходять благання та славоспіви?

– До Дев'ятки, – впевнено мовить Сенгелаф і тут-таки побожно уточнює, – до Священної Дев'ятки Володарів Хе…

І вражено нишкне.

– До Десятки, – пошепки виправляє його Сенсеной.

Западає мовчанка – мовби короткий передих перед боєм.

– Тобто, – прочищає горло Сенгелаф, – ти хочеш сказати, що Асата не служив Малхі, а що він… і є – Малхі?

Сенсеной тяжко зітхає.

– Он, злодій і той здогадався швидше за нас.

Знизую плечима.

– Ніби на Херемі є ще якась сім'я, окрім Де… Дев'ятки.

Трійця перезирається.

– Справді, – ніяково каже Сенсеной, – відразу можна було збагнути.

– Так, – повертає нас із Херему на землю Сеной, – і що нам з того? Чи значить це, що нинішнім закриттям Брами теж завдячуємо Проклятому?

Сенсеной невідь чому звертає запитальний погляд до мене. І звідколи це я, питається, перетворився на речника світового зла? Ну, начувайтеся, панове мої!

– В усьому винуватити Проклятого було би зручно, чи не так? – кажу, дозволяючи просочитися в голос зневазі. – А чи спадало вам на гадку, шановні, що зміни в Ір-Оламі, які призвели до скособочення молитов, в жодній мірі не були спричинені діями Асати?

Сенгелаф мерзлякувато щулиться.

– Так… якщо вважати, що він став навіть не демоном, а простою людиною… рабом, – підводить очі на Сенсеноя. – Зробити з ним таке і при тому залишити пам'ять… Хіба це не занадто?

Сенсеной огладжує бороду, мовби ховаючи ніяковість.

– Не нам судити про доречність найвищої кари. Можу хіба сказати, що ця кара, безумовно, відповідає істотності провини.

– Та що ж він таке наробив? – не вгаває Сенгелаф.

– Спитаємо при нагоді, – войовниче мовить Сеной. – А тим часом що?

– Та що ж, – підбирається Сенгелаф, – слід іти до 1р-Оламу, аби там з'ясувати, що спричинило останні події.

– Оце слушна думка, – погоджуюсь, – а коли не зневажите порадою волоцюги, то підете не абикуди, а просто до Шатра, до Раві, якщо він і досі ним опікується. Той напевне знатиме все, що має значення для гаразду Нижньої Землі.

Сенсеной киває. Бачу – не зневажать порадою. Поважати стали, еге ж? Всього і треба для того – ніч, збавлена на теревені.

А ніч і правда минула. Вмить і незворотно – вже підноситься над крайнебом червона повіка, здіймаючи млисту зі сну золоту зіницю. Кривава зоря… не для добрих починань.

Трійця підводиться. Нарешті чи на жаль, але я вичерпав, здається, свою для них корисність.

– Нема чого чекати, – мовить Сенгелаф, – ходімо.

– Доброї дороги, – кажу.

Сенгелаф озирається.

– Чого розсівся? Ти ідеш з нами!

Оце несподіваний хід!

– Навіщо?

– Ну, аби… вказати на Асату, коли той нам трапиться, – пояснює Сенгелаф.

– Аби повторити для Раві усі подробиці, – поважно мовить Сенсеной.

– Аби не лишати тебе без нагляду, – значуще додає Сеной.

Так… це вони щойно вигадали?

– Мені не можна до Ір-Оламу! – повідомляю я, і це, між іншим, цілковита правда.

Трійця перезирається. Сеной здогадується перший.

– Ну, звісно ж – розбійник боїться викриття та кари!

– Але ти не бійся, – Сенсеной кладе долоню мені на плече.

– Ми тебе охоронятимемо, – додає Сенгелаф.

– Матимеш найкращу варту Херему, – регоче Сеной, – ввійдеш до Ір-Оламу з божеськими почестями!

Намагаюся переконати їх лишити мене в спокої, але трійця невблаганна. І чого вони за мене вчепилися, не збагну.

– Ви про це пошкодуєте! – провіщаю я.

– Ти певен? – не вірить Сенсеной.

– Я вам це обіцяю!

Від мого сховку до Ір-Оламу день дороги, і на ніч ми спиняємось неподалік від Ган-Авіву. Можна було би заночувати і у Весняному Саду, тим паче, що зараз і є весна, й вечірнє повітря духмяніє солодким квітом мигдалю та фанату. Навесні ця земля вибухає швидкоплинною красою, спиняючи подих подорожнього побожним зачудуванням, проте нема чого мені робити в нічному Ган-Авіві, куди навряд чи приходять милуватися весняним пишнобарв'ям. А надто нині, коли нові порядки царського дому витиснули звідти вільну комерцію та невимушене спілкування. З того, що мені відомо, там чатує тепер невсипуща варта, вистежуючи кожне поривання заподіяти якусь нечистоту. Отож не слід туди потикатися, нехай як знадливо не пахтить мигдаль.