Чтение онлайн

Закінчивши мову, Зискар опустився на одну із широких потемнілих лав під стінами намету. Виклав на коліна свою велетенську шаблю й мовчки позирав на завішані килимами стіни.

– Хто ще скаже? – запитально подивився на полковників Сагайдачний. Йому сподобалася мова Зискаря, але обачний колишній гетьман не виказав цього жодним рухом.

Піднявся Данило Деркаль. Пригладив вуса на великому, як таріль, обличчі й поправив на чималому череві очкур.

– А що тут казати? – Деркаль, як завжди, говорив у своїй чудернацькій манері. – Одне лиш! Скучили ми за тобою, Конашевичу! На кого ти, нерозумний батьку, покинув дітей своїх? На кого залишив? Голова йде – ноги мусять, так і ми за Неродичем. А там є за ким?! Ще тиждень тому в мене у полку було три з половиною тисячі козаків, тепер лише три! І за віщо люди голови склали, питаю? Ані за цапову душу! Коли він надумав розсилати чати по Волощині, я був проти, люди не дадуть збрехати. «Яцьку, – кажу, – одумайся, голубе. Турки за горбом, що ти робиш?» А він мені, знаєте, що на це? Отакої: «Будеш мати булаву – будемо робити, що ти скажеш!» Чим це все закінчилося, ви знаєте. І не тільки в мене в полку, у всіх так… Куди ми дивилися? Вибирала дівка – вибрала дідька! З нього гетьман, як з лайна куля! Тож довго нема про що говорити. І, крім того, моя думка така: скарати на горло! Хай заплатить.

Деркаль сів. Запанувала тиша. Сагайдачний був дещо приголомшений. Він, будучи добрим дипломатом, тонко відчував настрій старшини й бачив, що настав чи не найсприятливіший час повернути собі гетьманську булаву. Як хорт у тепле заяче тільце, встромив він ікла в шию Бородавки. Але тільки у переносному значенні, тож Сагайдачний здригнувся, зачувши різкі холодні слова про страту. Козаки не вміли прощати помилок своїм ватажкам. Не виказуючи думок, Сагайдачний подивився на Цецюру Севрюка.

– А ти що скажеш?

Севрюк, як завжди, був небагатослівним:

– Скарати! Повинен відповідати за все! На спис собаку й у Дністер!

Сагайдачний випустив хмаринку тютюнового диму. Сивувата імла, поступово розширюючись, розповзалася під парусиновим склепінням. Десь у таборі почувся бадьорий спів півня. Скоро ранок. Раптово Сагайдачний відчув себе надзвичайно стомленим. Те, про що він потайки мріяв майже півтора року, відбувалось у нього на очах. Але чомусь він не відчував задоволення.

– А ти, Богдане, якої думки? – запитав у Куроші.

– Моя думка – це ще не все, – озвався Куроша. – Особисто я не схиляюся до думки, що винен лише Бородавка. Тоді разом із ним ракам на сніданок ідуть і ті полковники, що з порожніми возами у похід вирушили. Та й під Яссами, під Сороками я не бачив невдоволення в очах панів полковників. Чого ж тепер на одного Яцька усе валити? Але, як би не було, справедливим буде запитати сірому. Хай вирішує Рада.

– А ти чистеньким хочеш залишитися?! – підхопився Зискар. Люто зиркаючи, він підійшов до Куроші. Куроша спокійно піднявся і твердо глянув Зискарю в очі.

– Я хочу, щоб виконувався звичай! Урешті, чи не ти ставив голоті десять бочок меду після обрання Бородавки?

Зискар хвилину постояв, палаючи люттю, а потім потягнувся до шаблі.

– Панове! – підвищив голос Сагайдачний. – Припиніть негайно! Це все у минулому. Треба вирішувати, що робити зараз.

Зискар круто повернувся й попрямував до свого місця. Сів на лаву й затих, люто граючи жовнами.

– Богдан правильно каже! – загудів Деркаль. – Нехай Рада вирішує, що ми п'ятеро? Не по правді це.

– Я згоден, – додав Севрюк.

Сагайдачний схилив голову. Що ж, на це він і розраховував.

– Отже, якщо я правильно вас зрозумів, Бородавка вам не до вподоби, – підсумував він. – Треба збирати Раду. Зберемо. Але не зараз. Я щойно від Ходкевича, він нас очікує. Турки вже стали табором на відстані одного переходу від Хотина. Ми й так сильно забарилися, тепер треба поспішати до поляків на з'єднання. Тож зробимо так…

На світанку до намету Бородавки ввійшли четверо полковників із шаблями наголо. Вони мовчки стали, позираючи на гетьмана. Бородавка сів на постелі. Він одразу все зрозумів і похмуро мовив:

– Я одягнусь.

– Не барися, – відповів Деркаль, – ти й так довго нас тягав не туди, куди треба. Пора вже на війну вирушати.

– Сагайдачний тут?

– Тут.

– Тоді мені все зрозуміло. Я хочу побачитися з ним. Проведіть мене.

– У цьому немає потреби, – мовив Сагайдачний, заходячи до намету. Бородавка одразу помітив криваву пляму на забинтованому плечі Конашевича. Його рука, затягнута дерев'яними лубками, висіла на перекинутому через шию шматкові шовку. Бліде лице видавало втому. З непроникним виразом обличчя завмер навпроти Бородавки. Деякий час розглядав зодягнутого лише в білизну гетьмана й небагате умеблювання шатра. На стіні, у головах похідного ліжка, лише лук і шабля. Поряд стіл зі срібним каламарем і стосом паперів. Окремо, на єдиному у шатрі килимі, – підставка з темного різьбленого дуба, вкрита вишневим оксамитом. На ній гетьманська булава.

– Доброго дня, Яцьку… Якщо він для тебе добрий, – кинув крізь зуби, мимоволі милуючись всипаною самоцвітами булавою.

Бородавка простежив за поглядом Сагайдачного. Криво посміхнувся:

– Що, скучив за булавою?

Сагайдачний знизав плечима.

– Якщо й так, то що?

– Знаю, Петре! Ворогом лютим для мене став ти відтоді, коли її втратив. День і ніч думав, як би повернути. Тепер почув, що настала твоя година. Так?

– Я тут ні до чого. Тобі не вірять козаки.

– Козаки?! – загримів Бородавка й піднявся з постелі. – Скажи краще, що ляхи!

– Ляхи теж.

– Ото ж бо й воно!

– Ти маєш рацію, Яцьку, але не зовсім. Ляхів ніхто не питає їхньої думки.

– Це тобі у Варшаві на думку спало?

– Ні… Яцьку, винувать самого себе. Рада старшин вирішила тебе заарештувати. Будеш під вартою до часу, коли твою долю вирішить загальна Рада.

– Робіть, що хочете, – Бородавка махнув рукою. – Але знай, Петре, я намагався привести військо під Хотин, як і було домовлено. Тобі там, у ляхів, не потрібно було приймати рішень, тож тепер виглядаєш чистеньким. А знаєш, чому ляхи відмовилися зробити припаси й для нас? Не знаєш! А я знаю! Тому що вони плювати на нас хотіли. А ти їм руки цілуєш. Що ж, кожному своє…

– Ти відправив людей на смерть. Смерть безглузду й непотрібну.

– Так! Так, відправив! Але вони козаки, а зараз іде війна, чому ж ти дивуєшся? Думаєш, не картаю себе? Картаю!

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка. Бородавка почав одягатися. Сагайдачний похитав головою:

– Що в тебе робиться у таборі, Яцьку? Тільки що я проїхав крізь нього і дістався мало не до твоєї постелі, а ніхто не додумався спитати мене, хто я. Полковники люті на тебе. Тільки ти у цьому винен, ти один… Кажеш, вони вояки? Так! Але ті жертви, що їх ми зазнали у Волощині, були марними. Ти думав, бути гетьманом – це лише безмежна влада? Думав, булава – дарунок провидіння? Що ж… Тепер ти скуштуєш справжній смак цієї влади. Ті, хто кричав за тебе півтора року тому, жадають твоєї крові. Картайся ліпше за це.