Кайдани для олігарха

Вони вдерлися несподівано і, як водиться, без жодних церемоній. Височезний зарізяка в камуфляжі першим проскочив у приймальню й, крутонувшись, різонув поверх голів короткою чергою з автомата: «Ложись, суки! На пол! На пол, кому говорят!» Юна секретарка так і заклякла за своїм комп'ютером, роззявивши рота. Драби в панцерних жилетах розсипалися по всіх приміщеннях, стусанами виганяючи людей у передпокій. Я впав лицем донизу й заклав руки за голову. Гостро смерділо пороховим чадом. Коло ніжки стола валялася гільза, і з неї курився ледве помітний димок. Зарізяка спірвав секретарку за коси й, розвернувшись, турнув через усю кімнату. За стіною когось били й били ногами. Потім стало видно, як з кабінету виводять директора. Руки його були вивернуті за спину, обличчя в крові. Аж ось поруч загупали кроки, й грубий кирзовий черевик загилив мене по ребрах. «Встать, падла! Руками в стенку! Ноги расставил, быстро!»

Офіс нагадував поле бою. Комп'ютери були перевернуті, папери валялися долі. Людей вишикували обличчями до стіни. Драби в панцерних жилетах бігали туди-сюди, грюкаючи дверцятами шаф. Усі були з короткоствольними автоматами, на обличчях — маски з дірами для очей і рота. Впираючись долонями у стіну, я кинув оком доокруж і втямив, що їх не так і багато, — душ із десять, а то й менш. «Ноги шире… еще шире… еще, кому сказал!» Кремезний телепень з перебитим носом висадив стволом автомата віконне шкло й став щось гукати у двір. Чутно було, як за стіною хтось кричить од болю. «Ноги шире, кому говорю!» Мене садонули носаком по гомілці, тоді ще раз. «Ты, придурок, — сказав я, не обертаючись, — полегче там, э?» Й відразу ж побачив, якимсь внутрішнім зором: зарізяка в камуфляжі підскакує, і його тяжкий підкований черевик злітає, ціляючи мені між лопатки…

… розвертаючись на сто вісімдесят градусів, дістав його блискавичним маваші-гері й, поки зарізяка, завалюючись назад, втрачав рівновагу, — вгатив ще, на сей раз правим, у сонячне сплетіння.

Це була та секунда, яку можна роздробити на цілу вічність. Лють захльоснула мене, мов полум'я. Завершуючи удар, я обернувся довкола своєї осі — й розкрутив тіло в феноменальному стрибку, який під силу тільки справжньому майстрові карате. Вони зустріли мене цілком незлецьки, але я гасив їх, мов свічки, фіксуючи свою роботу з холодною безпристрасністю комп'ютера. Удар п'ятою поза вухом. (Нокаут). Кулак-молот у скроню. (Невдалий блок, переламане зап'ястя). Сокуто-гері, середній рівень. (Можливий розрив селезінки). Ребром ступні по шиї. (Шок і втрата свідомости). Дзукі у верхню щелепу. (Струс мозку з тяжкими наслідками). Коронний удар коліном у пах і синхронно ліктем по черепу. Все це тривало яких десять секунд. Жоден з них не встиг і разу стрельнути зі свого автоматика. Останнього драба я так з'їздив по черепу, що він врізався у вікно й, рознісши його на друзки, вилетів надвір.

Люди під стіною дивилися на мене, мов на якогось монстра. Я роззирнувся й, упевнившись, що всі драби лежать покотом, дістав з кишені комірковий телефон. «Гало, — сказав я… — гало, майор?» «Ну «, — сказали на тім боці. «Гну! — гаркнув я розлючено. — З офісу «Лаванди» телефонують. Приїжджай, забереш своїх соколів». «Не втямив», — насторожилися в трубці. — «А що тут тямити — лежать усі на купі! Й не посилай їх більш… а то повбиваю, ясно?» «Хто? говорить?» — гаркнув майор. «Хто? — перепитав я. — Оскар, ось хто! Фірма «Тартар»… чув про таку?» Скількись часу майор мовчав. Потім вилаявся й кинув слухавку.

Біля штаб-квартири «Тартару» стояв новісінький джип-тойота. Грюкнувши дверцятами своєї шістки, я обійшов його доокруж і похитав головою: ця техніка нагадувала космічний корабель і за ціною тягла тисяч на вісімдесят, коли не більш. Ні, подумав я, підіймаючись на другий поверх і ногою одчиняючи двері в приймальню, міліція вже геть розперезалася — це ж які хабарі треба гребти!..

Цуцичок і Барабаш пили каву.

— О-о, — зрадів Барабаш, — про вовка промовка, а він і біжить! Коньяк приніс?

Я вирячився на нього мов теля на нові ворота.

— А за що це тебе, обревка, поїти коньяком, га?

— За інформацію, от за що! — втрутилася Цуцичок. — І не його, а мене. Втямив чи ні?

— Ну, — сказав я, дістаючи нікельовану баклажку, котру завжди носив при собі, — для тебе, Цуцичку медовий, хоч що завгодно! Далі?

Цуцичок показала на фотель.

— Присядь. Каву будеш?

— Ну! — сказав я, падаючи в крісло. Тоді глянув на Бара-баша. — Так що там за інформація?

Він скорчив поважну мармизу.

— Тебе виганяють з «Тартару», поняв? Я вирячився на нього іще дужче.

— Виганяють?! За що?

— В Мурата зараз сидить полковник Урилов, — діловито сказала Цуцичок, ставляючи переді мною філіжанку з кавою. Тоді взяла баклажку й поналивала всім коньяку. — Обговорюється якась операція. Деталі невідомі. Але краєм вуха я почула, що тебе збираються звільнити з «Тартару»…

— Може, зняти з детектива для особливих доручень?

Цуцичок похитала головою.

— Нічого подібного. Йшлося про звільнення… Мурат навіть висловився в такому дусі, що «вигнати його під три чорти, обревка такого»!

— Обревка? То це ж він, мабуть, про Барабаша казав! Ти не помилилася?

— Ні. — Цуцичок відпила зі своєї філіжанки й поклацала клавішею комп'ютера. — Мова йшла про тебе, друже… Слухай, ти де народився?

Я насторожився. Чого я не люблю, то це власної біографії — вона до того дурна!..

— А що?

— Шеф загадав звірить анкети, — відказала Цуцичок, дивлячись на екран. — То де?

Я сказав.

— Ага… вірно! Рік народження?

От же ж халепа, думав я, механічно відповідаючи на запитання… напевно, якась худобина вже стукнула! Та певно ж, — перемолотити цілу групу надзвичайного реагування, зірвати бойову операцію, плюс іще ж оті травми, яких я завдав омо-нівцям… Невже шеф звільнить мене через отаку дрібницю, — після дванадцяти років бездоганної служби, після того, як я розплутав цілу купу надзвичайно брудних справ, котрі принесли фірмі солідні прибутки й підняли її авторитет серед зацікавленої публіки, врешті, після всіх отих операцій, коли ми з шефом прикривали один одного вогнем, пліч-о-пліч ризикуючи життям…