Чтение онлайн

Цієї миті Оля зупинилася, повернулась обличчям до Льовушки, і, попри її темні окуляри, той побачив, як пильно і здивовано вдивлялася вона в його обличчя.

– То це був твій друг?! – спитала дівчина.

– Тобто?

– Ну… я той… Я чула, розповідали біля будинку, що вловили вчора злодія з украденим. Він… він також у ліфті застряг, як і ми, бо вимкнули електрику в усьому будинку.

– У ліфті застряг?! Та як же… Як же це можливо? Якщо ліфти зупинились одночасно, то я лишень угору їхав, а він, виходить, уже встиг обчистити чиюсь квартиру і з тим «попався»? Але ж ми одночасно увійшли до під’їздів! Ти, може, навіть його й бачила, коли зайшла за мною слідом, згадай, бачила?

– Ні, я не роззиралася навколо. – Оля рвучко відвернулася від Льовушки і пішла далі. Вона раптом склала з маленьких шматочків здобутої інформації суцільну картину, усвідомила, кого засадила за ґрати Ліза, а ще злякалася, щоб Льовушка не попросив її свідчити перед представниками влади – в її плани не входило спілкування з міліціянтами.

– Шкода, – розгублено сказав Льовушка, пішовши слідом за дівчиною. – Я навіть не уявляю, що в цьому випадку робити! Ми ж за умовами гри не брали з собою ні документів, ані мобілок, лише ті ключики та невеличкі цифрові фотоапарати, щоб клацнути інтер’єр квартири на доказ того, що ти там був…

– Ігри у вас дурні, вибачай… Наче дорослі люди, а такою дуркою маєтеся. Мені б ваші проблеми, – зітхнула Оля і поправила панамку на голові в Ясі.

– Та тепер уже бачу, що накоїли, якийсь біс поплутав… Кому розповісти – не повірять! Я, звісно, можу піти до відділку міліції, але хто ж це слухатиме – про ту провидицю, про ключі… Ще скажуть, що ми наркомани і нам те все примарилося… А може… Може, піти до господаря тієї пограбованої квартири і поговорити з ним? Пояснити, що Ігор не винний, що він просто не міг устигнути його обікрасти і зависнути в ліфті? – Здавалося, що Льовушка розмовляє сам із собою і наявність поруч білявки з дитиною – то лише декорація, бо відповідей він не чекав.