Чтение онлайн

Вона робила все вправно і швидко. Принесла якоїсь трави, чисту білу полотнину, прозору мазь, намастила ногу, траву навіщось приклала і полотниною перемотала під коліном, щоби нога вільно згиналася. Тарасик зробився схожим на кавалера Ордена Підв’язки, але нога зразу стала краще рухатись, біль майже вгамувався. А хазяйка знову зникла і за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках якусь сорочку та штани.

–  Тримай, Тарасику. Це від мого покійного чоловіка лишилося, - вона поклала одяг на лаву, потім принесла чистої води.
– Осьо помийся трохи та вдягай. Давай я допоможу…

–  Ні, - Тарасик заперечно закрутив головою.

–  Сам?
– спитала хазяйка.
– Ну то й добре, - вона відійшла у куток.
– Що ж вони роблять, курви, га! Та нічого, хлопче, завтра вже бігати будеш. І, обмиваючи кров із рук, Тарасик уперше несподівано для себе запитав:

–  А чого це?

Питання було сформульовано не в найкращий спосіб, але хазяйка зрозуміла.

–  Та холєра, - відповіла вона і, побачивши, що хлопець не в курсі, пояснила.
– Холєра у нас в селі.

Чесно кажучи, про холеру Тарасик знав тільки з батьківських розповідей. Пам’ятаєте останню епідемію? “Хто вино-горілку пйоть, від холери не помрьоть”. А от більш докладно з цією хворобою знайомий не був. Може, тому, а може, через перенасиченість враженнями звістка про неї не справила особливого враження.

Хлопцеві очі не засвітилися вогником розуміння, і Ганна стала пояснювати далі:

–  Це в нас так кажуть, що коли холєра, то треба, щоб баби голі з попом оборали все село на собі, а кого стрінуть дорогою, щоби вбили, хоч людина, хоч звірина, бо то є опир, а вся холєра йде від опирів.

Як вам таке почути? Тарасик навіть витиратися припинив. Побачивши його здивування, хазяйка розвела руками:

–  Отож я і кажу, курви! Хто ж таке робить? А якщо людина просто собі, ніякий не опир? А якщо дитина? Я ж оце і пішла, щоб коли там щось, то хоч допомогти. Хоч рідним сказати, де могилка. Ну от ти ж не опир, правда?

Тарасик несподівано для себе гикнув. Ну як на таке відповісти? Але Ганна охоче прийняла гикання за згоду.

–  Я ж кажу!

Хлопець взявся за штани. Чорні, з грубої тканини, вони не мали гудзиків, ані гумки - замість останньої був протягнутий мотузочок, як ото, знаєте, у спортивних трусах. Фасон (якщо тут можна було говорити про фасон) більш за все нагадував мішок. Так само і сорочка - біла, груба, страшна - одягалася через голову і на шиї мала мотузочок. Але була чистою та сухою, тому Тарасик вдягнув її на себе, спробував заправити в штани, не сподобалось, випустив назовні і став остаточно схожим на опудало.

–  Знаєш, як страшно, - вела далі хазяйка.
– Всі по хатах сидять, худобу позамикали, курей, гусей, навіть собак. Вікна не світять, нікого на вулицю не пускають. А ми йдемо кругом села… Єдине, що Тарасик не став перевдягати, - кросівки. Хоча лівий і набрався крові, все одно нічого кращого не було. До речі, сама хазяйка ходила босоніж. І тільки коли одягнувся, Тарасик зметикував, що тут десь повинна бути його сумка, а в ній спортивний костюм та капці. Так, сумка повинна буть у сусідній кімнаті. Він вже навіть відкрив рота, щоби запитати, але тут зрозумів, що не знає, як звертатися до хазяйки - чи “Ганна”, чи “тьотя Ганна”, чи на “ти”, чи на “ви”. Насправді це велика проблема, особливо для хлопця, особливо стосовно молодої ще жінки. Тому Тарасик вирішив, що краще сам подивиться пізніше, коли можна буде ввімкнути світло. Бо при каганці тільки ноги поб’єш.

–  А ти чого в наші краї забрів? Холєри не боїшся?

Тарасик здвигнув плечима:

–  Я не знаю…

–  Не бійсь, - заспокоїла хазяйка.
– В мене чоловік не від холєри помер - від п’янки. Давно вже. А ти їсти хочеш?

Тарасик їсти не хотів. Шлунок ніяк не міг забути раків - досі в ньому щось буркало.

–  Тільки чаю - скромно сказав хлопець.

Хазяйка витріщилась:

–  Чаю? Де ж я тобі чаю візьму? Тю. Позвикали в місті… По-сидь, я зараз на стіл зберу.

З цими словами вона вийшла з кімнати, залишивши квартиранта самого.

Тарасик вирішив скористатися цим і пошукати свою сумку. Почав намацувати перемикача на стіні, але чомусь не знайшов, підвівся, став шукати ближче до дверей - марно, вимикач немов провалився.

–  Що ти там робиш?

Він озирнувся, немов спійманий на гарячому:

–  Та тут… світло…

–  Світла мало? Посунься до каганця, - хазяйка поставила на стіл полумиски, чашку і глечика.
– Я знаю, що тобі треба, - сказала вона.
– Вина тобі треба, ти крові скільки вилив. Осьо я знайшла, сідай.

Про їжу було гидко подумати, про вино - й поготів, але відмовлятись… Не вмів Тарасик відмовлятись, якби вмів - може, й життя б йому по-іншому пішло. За кілька хвилин хлопець вже давився варениками, запиваючи їх червоним терпкуватим вином із глечика. Жахлива комбінація, а надто з перепою.

У хаті було поночі, особливо заважало щось роздивитися блимаюче світло каганця. Хазяйка сиділа навпроти, підпираючи голову руками, і супроводжувала поглядом кожний вареник.

–  А ти гарний хлоп. Мені одразу сподобався, -посміхнулася вона.
– А чого це ти такий гарний до нас забрів?

Тарасик з огидою ковтнув і шморгнув носом:

–  Фольклор.

–  Це що за штука?
– здивувалася жінка.

–  Пісні, - не надто красномовно пояснив він.

–  А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.

Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.

–  Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.

Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.

–  Ганно, відчиняй!

Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.

–  Що там?

–  Відчиняй, Ганно!

–  Та не лізь ти, хату підпалиш!
– огризнулася вона.
– Зараз відчиню.

На порозі з’явився здоровезний дядько.

–  О, у тебе гості!
– хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду.
– Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.