Чтение онлайн

Треба буде завтра відправляти в райцентр. Ну, не вистачило в нього знань, та й не вчили їх такому в інституті… а потім, уже пізно було, коли її привезли, вже захолола. Але все одно він, Микола, матиме неприємності - тут же навіть під нещасний випадок не підведеш. Може, це епідемія? Якась невідома хвороба? Ні, я вам кажу, не можна молодого спеціаліста отак самого кидати в село, не можна!

Біля ганку юрмився народ.

–  Ой, донечко, донечко!
– голосила невтішна Титаренчиха.

–  Це ж треба, таке горе, - співчував хтось.

–  Упокой, Боже, її душу…

–  А все Тимко Дурний, накликав-таки біду. Сьогодні вранці біжить та кричить - тікайте всі, бо лихо і загибель нам буде…

–  За віщо ж таке?..

–  Ой, гріхи наші тяжкії-і…

Ніхто не звернув уваги на зеленого “бобика”, що зупинився поряд зі старим будиночком лікарні. Петро відкрив дверцята та одразу зіштовхнувся з дядьком Пилипом.

–  Що?

Дядько не звернув уваги на бліде обличчя хлопця і на те, що він приїхав чомусь машиною голови, а тільки розвів руками:

–  Та от, Галка Титаренко померла. Ще зранку на городі робила, буряки сапала, а по обіді мати знайшла холодну вже, - він побожно перехрестився.

Петра наче мішком по голові стусонули. Він тільки розгублено вирячився, а дядько Пилип продовжував розповідати, сумно хитаючи головою: - І головне, ні крові, нічого. Схоже, кажуть, що хтось задушив. От зараз дохтур подивиться, розбереться…

Бунчужний при цих словах, немовби про щось згадавши, зірвався з місця і, проштовхуючись межи людьми, злетів на ганок. За спиною він почув приглушену розмову:

–  Ой, не дарма сьогодні Тимко кричав про біду. Казав, помста нам всім буде… казав, за те, що могилу руйнуємо…

Петро рвучко прочинив двері до лікарні.

Люди все підходили та підходили, і воно не дивно, бо загибель молодої дівчини, яку всі знали, а також незрозумілі обставини, що її супроводжували, не могли лишити байдужим нікого. І раптом по натовпу прокотилося - спочатку як чутка, потім як шепіт, а тоді, заглушаючи горе старої Титаренчихи, виросло на скрик:

–  Голова помер!

Бліді селяни дивилися на тіло, яке несли до лікарні велетень Бунчужний та худорлявий доктор Микола Петрович. Баби нишком хрестилися.

Коли Петро з лікарем повернулися до “бобика” за тілом водія, у натовпі заголосили ще сильніше. Кучеренчиха вже вибігла і, побачивши чоловіка, впала на землю непритомна.

Бунчужний упіймав за комірець хлопчика, що крутився біля машини, заглядаючи.

–  Знаєш де парторг живе?

–  Любченков? Аякже!
– з готовністю відгукнувся той.

–  Біжи туди і скажи, щоб Антон Якович негайно їхав сюди, пойняв? Скажеш, голова помер…

Хлопець зробив великі очі і, пишаючись великою відпові-дальністю, прожогом помчав вулицею.

Микола Панченко у приймальному відділенні остовпіло роздивлявся мертві тіла. Його обличчя було живим втіленням розпачу.

–  Що ж це робиться, га? Три трупи за день!

–  Миколо Петровичу, - Бунчужний, як і всі селяни, відчував до лікаря велику повагу, тому звав його по батькові, не зважаючи на молодий вік.
– Як ви гадаєте… хто… чим це їх?

Панченко істерично смикнув плечима.

–  Чорт його зна! Схоже на те, що їх просто задушили! “Якби це справді було так!” - додав він про себе.

У Петра похололо в животі. “Задушили. Значить, це справді хтось… хтось задушив…” - То ви думаєте, що це вбивство?

–  А що мені думать? Завтра відправимо їх до райцентру, там розберуться. І справді, хай самі розбираються, я ж урешті не патологоанатом!

Петро не зрозумів останнього слова, але те, що в райцентрі розберуться… А як же! Якраз і розберуться, що голову задушив він, Петро Бунчужний. І все. І молися, аби “вишки” не дали. Правильно - їм аби справу закрити…

–  А як ви гадаєте, Миколо Петровичу… чи не подумає хто часом, що це я їх, ну, тобто, я ж їх знайшов…

Микола підвів на тракториста здивовані очі:

–  Ти? А тобі воно нащо вбивати?

–  Так це ж не я! Чесне слово! От чим хочете клянусь!

Микола відмахнувся, як від мухи:

–  Не мороч мені голову. Не вбивав - ніхто тебе не зачепить. А от мене… - він шморгнув носом.
– І взагалі, йшов би ти звідси, без тебе мороки вистачає.

Петро повільно вийшов на ганок. Юрба біля лікарні ще збільшилась - здавалося, зібралось все село. Люди збуджено перемовлялись.

–  А Вітьок, він же якраз до Галки ходив, а ви хіба не знали?

–  От бачите, як їх разом…

–  Казала ж я їй, люди добрі, казала - не ходи одна!

–  Це хтось із ревнощів, не інакше. Щоб і його, і її…

–  А голову за що?

–  Свідка прибрати. Вони завжди свідків прибирають.

Сутінки вже перетворювались на густу темряву, коли нарешті з’явилася ідеологічна допомога - під тополями зупинився чорний парторгів “жигуль”. Товариш Любченков, ні на кого не дивлячись, пробіг до лікарні та міцно зачинив за собою двері. Петро, що стояв поруч, почув вигуки, потім заклопотаний голос лікаря, тоді - кволий і переляканий - партійного вождя. Хвилин за десять блідий Любченков з’явився перед людські очі. Він намагався триматися бадьоро, але губи сіпалися і пальці рук дрібно витанцьовували, визираючи з довгих рукавів сорочки. Парторг прокашлявся та набрав повні груди повітря:

–  Таварі-ш-чі! Прошу вніманія!

Натовп замовк. Десятки похмурих облич обернулися на звичний заклик.

–  Таварішчі! Нас пастігло бальшоє горе… Лютий ворог наньос нам свой підступний удар, - спочатку Антон Якович підшукував слова, але з кожною фразою голос його ставав дедалі впевненішим, він немов підзаряджався від загальної уваги.
– Пагіб наш прєдсідатєль. Пагіб як герой, на баєвом пасту. І в цей скорбний час ми должни єшчо тєснєє сплатітца навколо радной камуністічєской партії…