Чтение онлайн

–  Людмила Миколаївна?

–  Так, але говоріть швидше. У мене за тридцять хвилин потяг.

–  Це райвідділ внутрішніх справ. Ви знайомі були з Мірошником Федором Івановичем?

–  З ким?

–  Федір Іванович Мірошник. У нього в записнику був ваш телефон.

–  Ну то й що?

–  Я б хотів вас запросити, щоби поговорити з цього приводу.

–  Молодий чоловіче, - сказала я, - у мене за півгодини потяг, я їду у відрядження. Буду тільки в понеділок.

–  Нема питань.
– Голос на тому боці не виявляв нетерпіння.
– Приходьте до райвідділу в понеділок. О восьмій сорок п’ять. Моє прізвище Микитюк.

У понеділок я стояла перед воротами забрьоханої двоповерхової садиби з вивіскою “Районне управління внутрішніх справ”. Міліціонер на вході краєм ока глянув на моє редакційне посвідчення і пропустив у двір. Черговий в коридорі за скляною перегородкою взагалі на документи дивитися не став.

–  З газети? До Микитюка? Ліворуч за двері, дванадцята кімната.

Трошки поблукавши тісними коридорами, я нарешті опинилась в маленькій кімнаті з трьома столами, заваленими паперами. Протиснутись між меблями можна було хіба що боком, а на єдиному стільці для відвідувачів красувався панцирний жилет.

–  Я можу побачити Микитюка?

Молодий коротко стрижений хлопчина бандитського вигляду підняв на мене очі. Тут я згадала його, і одразу зрозуміла, про якого Федора Івановича йтиметься.

–  Ви телефонували мені, домовлялись на восьму сорок п’ять.

–  А!
– Він чомусь невдоволено поглянув на своїх сусідів і підвівся зі стільця.
– Зараз.

Жилет перекочував на підвіконня, а я була запрошена сісти на звільнене таким чином місце. Очі у слідчого були червоними, чи то з недосипу, чи то з перепою.

–  Перше питання. Як ви сюди пройшли?

–  За редакційним посвідченням.
– Я простягнула йому документа.

–  Служба… - Микитюк з докором похитав головою і поклав моє розгорнуте посвідчення на стіл перед собою.
– Друге питання. Ми з вами раніше ніде не зустрічались?

–  Зустрічались. Півроку тому. У відділку на залізничному вокзалі.

–  А, точно! Здається, вас обікрали.

–  Ну, майже.

Він дістав якийсь бланк і почав ретельно його заповнювати, звіряючись періодично з моїм посвідченням.

Решта населення кімнати не звертала на мене ніякої уваги. Один ліниво крутив диск телефону, додзвонюючись кудись, а другий просто собі тихо спав, поклавши голову на руки.

–  От, почитайте, чи правильно я все записав. Якщо правильно, розпишіться внизу.

На бланку ретельно були записані дані з посвідчення.

–  Все правильно.
– Я поставила автограф, а слідчий вказав на рядок вище.

–  Це про відповідальність за неправдиві свідчення. Напишіть прописом, що попереджені.

Я написала, і хлопець поспішно вихопив папірця з моїх рук.

–  Скажіть, ви були знайомі з Мірошником Федором Івано-вичем?

–  Так, ми познайомились у поїзді. Ви ж теж були з ним знайомі.

–  Я?
– Здивувався слідчий, і в його очах вперше промайнуло щось людське.

–  Ну, так. Нас з ним затримали на вокзалі, а ви ще потім з нами розбиралися. Один тоді на нас заяву написав про карти. Пам’ятаєте, дідок такий солідний? Ми удвох з ним були. А до речі, що сталося?

–  Зарізали його.

–  Як зарізали?
– Я розгубилася, як завжди губляться від таких відомостей.

–  Ножем. Прямо на вулиці. А ви добре його знали?

–  Та ні, тільки в поїзді тоді бачились, і все. Він навіть не дзвонив потім.

–  Ой, слухайте, - раптом зрадів слідчий, - а я його згадав! І вас згадав. Правда, солідний такий дідуган. Ще на нього казали, що він шулер. А я думаю, де я вас бачив?!

–  Ну от.
– Я була здивована тим, що в такій установі у такої людини з’явилась нормальна емо-ція.
– Хто ж це його? Хоча, я так розумію, якраз це ви і з’ясовуєте.

–  Та ні, тут якраз майже все зрозуміло. Він же і насправді шулером був.

–  Казав, наче зав’язав. На пенсію вийшов.

Микитюк похитав головою:

–  Не втримався на пенсії ваш знайомий. Вклав гроші у якусь фінансову піраміду, і коли вона хлопнулася, повернувся, так би мовити, до старої професії.

Слідчий почав щось писати, періодично замислюючись і кусаючи ручку.

–  А як же його так?

–  Ну звичайнісінько. Вони ж по притонах грають. А тут якраз з’явились відморозки, які в карти програють, а потім в темному кутку все відбирають. У того, хто виграв. Ну а цей, напевне, не хотів віддавати.

Я замислилася.

–  Кажете, гроші в піраміду вклав?

–  Ну так, хотів по-легкому заробити. “Капусти намолотив - згадалися мені слова мого поїзного попутника, - на сто років вистачить.” Вклав у піраміду. Знайшлися все-таки методи на старого шпільового. Разом з його убойним шансом. До речі…

–  А розписку знайшли?

Микитюк здивовано підняв брови.

–  Від піраміди?

–  Та ні, - я сумно похитала головою.
– Талісман у нього такий був. Карта розмальована.

–  Нічого не знайшли. Вони його дочиста обібрали. От прочитайте.
– Слідчий простягнув мені папірця.
– Якщо все правильно, напишіть: “З моїх слів записано вірно” і розпишіться.

Жовтуватий папірець, крім моїх вихідних даних, містив всього дві фрази. “З Мірошником Федором Івановичем я познайомилась випадково в поїзді. Ніяких контактів з ним не підтримувала”.

Я ще раз перечитала: “… випадково… контактів не підтримувала”. Перед моїми очима раптом постала картина, немовби кадр з кінофільму. Він, мій попутник, сивий, старий, самотній стоїть у темряві, а проти нього молоді відморозки. І спина у нього схилена, як тоді в коридорі, коли його образили. Напевне, вони й були схожі на тих, з вагона-ресторану, такі самі нахабні і нездарні. А він виграш свій не віддав. І не тому, що вважав гроші дорожчими за життя. Тут я вже і сама могла поставити “мазу”. Він, старий законник ігрового світу, просто не міг допустити, щоби якісь бандюки ламали святі правила, за якими він жив все життя.