Чтение онлайн

Бо давно не чули

Хрещеної тії мови.

І ніч стрепенулась:

Не бачила стара мати

Козацької плати.

Не лякайся, подивися

На бенкет козачий.

Темно всюди, мов у будень,

А свято чимале.

Не злодії з Гамалієм

Їдять нишком сало

Без шашлика. “Засвітимо!”

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Візантія пробуркалась,

Витріщила очі,

Переплива на помогу,

Зубами скрегоче.

Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає…

І на списах в крові німіє.

Скутар, мов пекло те, палає;

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече;

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури, срібло, злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха робота,

І хлопці сходяться; зійшлись,

Люльки з пожару закурили,

На байдаки - та й поплили,

Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому,

Так буцім гуляють,

Та, звичайне запорожці,

Пливучи співають:

“Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий:

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти,

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецької неволі

Братів визволяти.

Ой, приїхав Гамалія

Аж у ту Скутару,

Сидять брати-запорожці,

Дожидають кари.

Ой, як крикнув Гамалія:

«Брати, будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!”

Вилітали запорожці

На лан жито жати;

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспівали:

“Слава тобі, Гамаліє,

На ввесь світ великий,

На ввесь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині!”

Пливуть собі, а із-за хвилі

Сонце хвилю червонить;

Перед ними море миле

Гомонить і клекотить.

“Гамалію, вітер віє,

Ось-ось наше море!..”

І сховалися за хвилі -

Неначе за гори.

[Жовтень - перша половина листопада 1842]

ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О, господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи нічого!

І не благай, бо пропаде

Молитва за богом.

Каламутними болотами,

Між бур’янами, за годами

Три года сумно протекли.

Багато дечого взяли

З моєї темної комори

І в море нишком однесли.

І нишком проковтнуло море

Моє не злато-серебро -

Мої літа, моє добро,

Мої літа, мої печалі,

Тії незримії скрижалі

Незримим писані пером.

Нехай гнілими болотами

Течуть собі між бур’янами

Літа невольничі. А я!

Такая заповідь моя!

Посижу трошки, погуляю,

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю,

Тай знов мережать захожусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

Мі заспівали, розійшлись,

Без сльоз і без розмови.

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А оже, й те… Та де? Якими?