Кобзар
Шрифт:
Девичью молодость терять.
Я разве грешница какая?
Отраву, что ли, я варю?
Нет, я не грешница; ты знаешь,
Всему я верила, всему!
Но кто поверил моей вере?
Теперь не то. Летит, летит!
Нет, ты не вылетишь, проклятый,
Я задушу тебя! Держите -
Красный змий! Красный змий!
Он рассыпется… Потом…
Га! га! ги!..»
И, будто мщение живое,
Она, с распущенной косой,
С ножом в руках, крича летела
И с визгом скрылася в огне.
Вдруг крик пронзительный. Вздрогнула
Слепая молча и, крестясь,
«Аминь, аминь, аминь!» - шептала.
И крик сменил протяжный гул,
Стена упала, гул ревел
И смолк в долине безучастной,
Как в глубине души бесстрастной.
Пожар, лютея, пламенел.
Слепая, бедная, стояла
В дыму и пыли снеговой;
Она Оксаны дожидала
И со святыми упокой
Невольно с трепетом шептала.
И не дождалася слепая
Своей Оксаночки; ушла
Из погорелого села,
Псалом любимый напевая:
«Кого, рыдая, призову я
Делить тоску, печаль мою?
В чужом краю кому, тоскуя,
Родную песню пропою?»
[1842, С.-Петербург]
ГАМАЛІЯ
«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України;
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани
Та розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки
Та на сей бік за нами.
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем».
Отак у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав широкий
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синеє море на ребрах послав.
І море ревнуло
Босфорову мову,
У Лиман погнало, а
Лиман Дніпрові
Тую тугу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице-сестро?» Загула
Хортиця з Лугом: «Чую, чую».
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки.
«У туркені по тім боці
Хата на помості.
Гай-гай! море, грай!
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості
До вашої мості.
У туркені у кишеніі
Таляри, дукати.
Не кишені трусить,
Не дукати лічить -
Будемо гуляти,
Братів визволяти.
У туркені яничари
І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наш бенкет кровавий.
Наша воля й слава!»
Пливуть собі та співають,
Море вітер чує;
Попереду Гамалія
Байдаком гирує.
Гамалію, серце мліє,
Сказилося море.
«Нехай казиться», - й сховались
За хвилі - за гори.
Дрімає в гаремах, в садах Візантія.
І Скутар дрімає. Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє.
Йому Візантію хочеться збудить.
«Не буди, Босфоре, буде тобі горе,
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю!
– реве синє море.
–
Хіба ти не бачиш, яких я несу
Гостей до султана?..» Так море спиняло