Чтение онлайн

Марті здавалося, що вона встигне проскочити, поки жовте світло зміниться червоним. Але не встигла. Вони відчули удар, Марта крикнула: «О, курва!» — і стало тихо. Їх стукнули ззаду, з правого боку. Провина Марти була очевидною.

Художник вибіг із «пунто», залишивши дверцята відчиненими. Підійшов до машини, яка їх ударила, витяг водія й мовчки почав його бити. Марта, з червоними плямами крові на сукні й вельоні, підбігла до художника і стала поміж ним і водієм. Потім кулак нареченого випадково влучив їй по обличчю, і вона впала на асфальт. У ту ж мить водій з усієї сили вдарив художника в обличчя.

Ада бачила все через шибу «пунто». Коли Марта після удару впала на асфальт, Ада енергійно відчинила дверцята, вибігла з машини і нахилилася над подругою. Водій теж схилився.

— Мені так прикро. Я не хотів. У мене горіло зелене світло. Тому я й рушив. Мені страшенно прикро. Я справді поїхав на зелене. Повірте мені. На зелене, — раз по раз повторював він, нахилившись над Мартою.

Художник встав і з усієї сили штовхнув водія просто на Марту. Тут вони почули виття поліцейської сирени і голос:

— Негайно припиніть! Усіх прошу взяти документи й підійти до моєї машини. Всіх!

Молодий поліцейський показав на «полонез», припаркований біля автобусної зупинки.

— Ми не маємо часу, — вигукнув художник. — У нас шлюб о дванадцятій!

Марта встала з асфальту, підійшла до нього і спокійно сказала:

— Шлюбу не буде. Проси вибачення у цього чоловіка й тікай звідси, придурку.

Слово в слово! Це знову була колишня нормальна Марта. Нарешті!

Ада пам’ятає, що у той момент вдивлялася в очі водія й була впевнена, що їй знайомий цей погляд.

— У мене було зелене. Я дуже перепрошую, — безпорадно повторював він.

Марта зірвала з голови вельон, витерла ним закривавлений ніс, зіжмакала вельон і пожбурила на асфальт. Схопила чоловіка за плечі.

— Я знаю. Припиніть нарешті вибачатися. Моя страхова компанія за все заплатить. Ви навіть не уявляєте, як багато ви для мене зробили.

Вона підійшла до нього, стала навшпиньки і поцілувала в щоку.

Він ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Стояв як укопаний. І тоді Ада згадала, звідки його знає. То ж він сидів біля смітника того Різдва.

Художник зник у натовпі роззяв, який уже встиг зібратися на тротуарі.

— Я допоможу вам забрати машину з дороги, — сказав водій.

Утрьох вони випхали машину на тротуар.

— Мене звати Анджей. А вас?

— Марта. А це моя подруга Ада. Тобто Адріана.

Він уважно подивився на неї. Подав їй руку і тихо сказав:

— Анджей. Вибачте, що я перелякав вас тоді, на Різдво.

Так от просто! Ніби те Різдво було тиждень тому. А насправді минуло понад два роки.

Високий. Чорне зачесане назад волосся. Широкий шрам на правій щоці й дуже вузькі долоні. Ада ніколи раніше не зустрічала чоловіка, який мав би такі широкі й повні губи. У нього був трохи захриплий і низький голос. Від нього пахло чимось схожим на жасмин.

— Мене звати Ада. Ти досі пам’ятаєш той випадок? Це було більше ніж два роки тому.

— Так, пам’ятаю. Я потім шукав тебе. Довго шукав. Але не знайшов. Хотів вибачитися. А вдалося аж нині. Той випадок…

Ада усміхнулася до нього.

— Немає за що вибачатися. Я живу в будинку поряд зі смітником. Чому ти сидів там тоді?

Він не відповів. Повернув голову вбік і почав говорити з Мартою. Потім пішов до своєї машини і підігнав її ближче до їхньої. Марта у заплямленій кров’ю шлюбній сукні викликала ажіотаж серед публіки. На тротуарі збиралося все більше роззяв.

Коли вони завершили всі формальності з поліцейським у «полонезі», Анджей запитав:

— Куди вас відвезти з цього цирку?

— Поїхали до мене, — запропонувала Марта. — Треба це відсвяткувати.

Дорогою вони заїхали до ресторану, в якому збиралися відзначати весілля. Там їх повідомили, що постійно дзвонять гості, але Марті було байдуже. Звеліла запакувати їм із собою увесь алкоголь і їжу, які замовила на святкування. Вони занесли все до машини Анджея і поїхали до Марти. Ада вже давно не бачила своєї подруги такою щасливою.

Вони випили по кілька келихів вина і почали танцювати. Ада притулилася до Анджея і відчула, що хоча це й дивно, але він дуже їй близький.

Під ранок він відвіз її додому на таксі. Вийшов разом із нею й провів аж до сходів. Коли минали смітник, вона взяла його за руку. Він обережно стиснув її долоню та більше вже не відпускав. На сходах підніс долоню до вуст і поцілував.

Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього.

Від того вечора й ночі після скасованого весілля Марти у її житті змінилося майже все. Анджей знайшов її наступного дня в інституті; чекав із квітами під аудиторією. Стояв біля стіни. Він соромився і червонів, невміло ховаючи квіти за спиною. А коли вона підійшла до нього та усміхнулася, він не зміг приховати полегшення й радості.

Відтоді вони були разом. Усе, крім нього, втратило сенс.

Вона знала про це вже через тиждень. Її вражали його ніжність і чуттєвість. А згодом вона усвідомила й те, якою повагою він її оточив. Мабуть, через цю повагу він так довго зволікав із першим поцілунком. Попри те, що вона провокувала його, торкалася і тулилася до нього, натякала йому на це в розмовах, цілувала його долоню в темряві кінотеатру. Минуло дуже багато часу, перш ніж він уперше поцілував її.

Вони поверталися від Марти останнім трамваєм, засиділися після концерту. На повороті він притиснув її до шиби під дією сили інерції.

— Ти найважливіша у моєму житті, — прошепотів і почав цілувати її. А зупинився аж тоді, коли вагоноводій вигукнув, що їде до парку. Саме у тому трамваї вона почала кохати його по-справжньому.

Його захоплювало те, що вона вчиться на фізичному. Він вважав, що це «абсолютно найважливіша, майже святкова наука», а до того ж іще й надзвичайно складна.