Чтение онлайн

— Так, — відповів я похмуро, — я прийшов позичити грошей.

Деякий час він мовчки працював, а потім спитав:

— Ми, здається, ніколи не були в близьких стосунках?

— Дякую, мені все ясно, — відповів я і ступив крок до дверей, відчуваючи, як у мені закипає лють.

— Ви, звісно, можете піти, — провадив Майнер, — але я порадив би вам лишитись і все розповісти.

— Що розповідати? — вигукнув я. — Ви хочете затримати мене, щоб боляче принизити?

— Додде, вам би час навчитися володіти собою, — відповів Майнер. — Ви самі прийшли до мене, я вас не кликав. Якщо ви гадаєте, ніби ваш візит мені приємний, то ви помиляєтесь, а якщо сподіваєтесь на позичку, то ви маєте мене за дурня. Бо тільки дурень позичає гроші без гарантії, що їх йому повернуть. Крім того, — додав він, — якщо ви добре подумаєте, то зрозумієте — найгірше вже позаду: ви висловили своє прохання і дістали рішучу відмову. Я не хочу тішити вас примарною надією, проте, мабуть, вам буде корисно вислухати мою думку про ваше становище. Отже, раджу вам розповісти про все відверто.

Отак, сказати б, підбадьорений, почав я плутано розповідати про свої справи: про те, що ходжу їсти до візницького шинку, але там, очевидно, ось-ось відмовлять мені в кредиті; що Діжон дав мені куток у своїй майстерні, де я ліплю оздоби для годинників і підсвічників: Леду з лебедем, Час із косою, мушкетерів та інші дрібнички, — та жодна поки що нікого не зацікавила.

— На яких умовах ви маєте помешкання? — спитав Майнер.

— Тут у мене, здається, все гаразд. Хазяйка — дуже мила бабуся, вона жодного разу не нагадала про платню.

— Якщо вона мила бабуся — це ще не підстава для того, щоб їй не платили, — зауважив Майнер.

— На що ви натякаєте?

— А ось на що. Французи, як правило, дають великий кредит. Зрештою така система окупається, інакше французи б від неї відмовились. Але вона не для нас, іноземців, — англійців чи американців. По-моєму, нечесно з нашого боку користуватися цим звичаєм, а потім утікати за Ла-Манш або за Атлантичний океан.

— Але я не збираюся втікати! — заперечив я.

— Вірю. Хоч, на мою думку, вам би варто було вчинити саме так. Ви, здається мені, зловживаєте терпінням вашого шинкаря. Ви кажете, що ніякого порятунку для себе не бачите; отже, чим далі ви тут лишатиметесь, тим дорожче це коштуватиме вашій милій квартирній хазяйці. Я пропоную вам ось що: їдьте додому! Я куплю вам квитка до Нью-Йорка і дам грошей на поїзд та інші витрати до цього самого… Маскегону (я не забув назви?), де жив ваш батько, де в нього залишилися друзі і де, без сумніву, ви знайдете якесь заняття. Не треба мені дякувати — адже ви, звісно, вважаєте мене свинею. І я прошу вас повернути мені ці гроші, коли мине ваша скрута. Оце все, чим я можу вам зарадити. Звичайно, якби я мав вас за генія, то знайшов би якусь іншу раду. Однак, ви не геній, Додде…

— Гадаю, без цього зауваження можна було б обійтися, — ображено мовив я.

— Можливо, — сказав Майнер так само рішуче. — Мені здалося, що воно має безпосередніше відношення до стану справ, а крім того, ви, попросивши у мене грошей без будь-якої гарантії, дозволили собі вільність, допустиму лише між близькими друзями, і дали мені підставу відповісти вам тим самим. Але я вас питаю про інше: ви згодні?

— Ні, дякую вам. У мене є ще один вихід.

— Це добре. Проте подумайте, чи він чесний.

— Чесний!.. Чесний!.. — схвильовано вигукнув я. — А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?

— Не буду, коли вам це не подобається, — відповів Майнер. — Ви, мабуть, вважаєте: чесність — це щось схоже на гру в піжмурки. А я вважаю не так. Ми по-різному тлумачимо це питання.

Розмовляючи зі мною, Майнер ні на хвилину не відривався від роботи; це теж прикро вразило мене.

Попрощавшися, я подався до майстерні мого колишнього маестро. Це був мій останній шанс, і тепер я надумав використати його: скинути фрак джентльмена і зайнятися мистецтвом в блузі робітника.

— Це ж наш маленький Додд! — вигукнув маестро, побачивши мене. Аж тут погляд його впав на мій зношений костюм, і його обличчя ледь спохмурніло.

Я вирішив розмовляти з ним по-англійськи, бо знав: якщо він чим і пишається, то саме своїми сумнівними досягненнями в англійській мові.

— Маестро, — почав я, — чи не візьмете ви мене до своєї студії знову, цього разу — робітником?

— Але я гадав, що ваш батько дуже багатий, — здивовано сказав він.

Я пояснив, що мій батько збанкрутував і помер, лишивши мене без цента в кишені. Маестро похитав головою.

— Пороги моєї студії оббивають кваліфіковані робітники. Значно досвідченіші за вас.

— Колись вам дещо подобалось у моїх скульптурах, — благально мовив я.

— О так, дещо!.. Дещо мені подобалось! Вони були неабиякі для сина багатія, але для бідного сироти вони кепські. Крім того, я вважав, що ви можете вивчитись на художника, але не думаю, що вам удасться вивчитись на робітника.

На одному з паризьких бульварів, неподалік гробниці Наполеона, стояла тоді лавка, ледь затінена хирлявим деревцем; з неї відкривався вид на брудну бруківку та глуху стіну. Я всівся на цій лавці. Погода була похмура, безрадісна; за три дні я лише раз попоїв; мої черевики промокли, на холоші налипла грязюка. Вся довколишня місцина, події останніх днів і мій понурий настрій гармонували між собою. Яка безвихідь! Я думав про двох людей, які хвалили мої скульптури, поки я був багатий і не потребував підтримки. А тепер, коли я став злидарем, один заявив, що я «не геній», а другий — що «для сироти вони кепські»; один запропонував мені, як убогому іммігранту, квиток до Нью-Йорка, а другий не взяв мене навіть каменярем. Яке знущання з голодної людини! Раніше вони були щирі зі мною, не кривили душею й тепер: нові обставини породили нову оцінку, тільки й того.