Чтение онлайн

— О, то ви першопоселенець! — вигукнув я. — Заходьте до мене, і я подарую вам сокиру.

— Боюся, що всі наші сокири будуть вельми потрібні вам самим, — заперечив він, кинувши на мене пильний погляд. — Якщо тільки у вас нема якихось приватних даних, вам доведеться розтрощити корабель на тріски, щоб знайти той самий… опій, здається?

— Ну, або це опій, або ж ми з товаришем збожеволіли, — відповів я. — Проте можу вас запевнити, що ніяких відомостей у нас нема. Ми діяли (як і ви, певно), грунтуючись на спостереженнях.

— То ви спостережливі, сер? — спитав суддя.

— Можу твердити, що спостережливість — моє ремесло, або точніше, моє колишнє ремесло, — відповів я.

— То що ви думаєте про Беллерса?

— Мені він, власне, невідомий.

— Ви знаєте, — підхопив суддя, — для мене зовсім незрозуміло, чому саме йому довірили таку відповідальну операцію. Я його знаю, та й він мене знає, нам доводилось часто зустрічатися в суді; нічого, крім нарікань, я не чув про нього. Йому не можна довірити навіть долара, а тут, як ми чули, в його розпорядженні було п'ятдесят тисяч. Гадки не маю, хто так йому довірився. В усякому разі, це якийсь новачок у Сан-Франціско.

__ Ймовірно, хтось із власників брига, — мовив я.

— Ні, ні! — вигукнув суддя. — Судновласники, що мешкають в Лондоні, не можуть мати ніякого відношення до опію, який везуть контрабандою з Гонконга в Сан-Франціско. Я вважаю, вони довідались би про це лише в тому випадку, якби судно затримали охоронці-митники. Я запідозрив був капітана. Але звідки б він узяв стільки грошей, як витратив чималу суму на купівлю товару в Китаї? Ну, він ще міг би бути довіреною особою якогось бізнесмена з Сан-Франціско; проте в такому разі не найняли б Беллерса! Як бачите, коло замикається.

— Як на мене, це не капітан, — заперечив я. — Адже він незнайомий з Беллерсом.

— Коли не помиляюся, капітан — це той рум'яний тип зі строкатим носовичком? Я помітив, що він стежив за Беллерсом вельми уважно, — не відступався містер Морган.

— Ваша правда, — погодився я, — Трента дуже цікавив аукціон. Дуже можливо, що він знав Беллерса в обличчя і, це вже без сумніву, — знав, яку гру той веде. І все ж даю голову до пня: Беллерс Трента ніколи не бачив.

— Так, іще одна загадка, — погодився суддя. — Це було, їй же право, капітальне видовище! Однак прислухайтеся до поради старого законника й вирушайте на Мідуей негайно.

З цією прощальною порадою містер Морган потиснув мені руку й попрямував по Монтгомері-стріт, а я зайшов до вестибюлю готелю «Оксідентал», на ґанку якого ми закінчили нашу розмову. Службовці готелю добре знали мене і, коли я пояснив їм, що мені треба діждатись Пін-кертона, щоб тут пообідати, запропонували почекати в конторі. Там, сівши в закутку, я потроху заспокоювався після всіх хвилювань, — аж коли до кімнати влетів і, перемовившись кількома словами з клерком, кинувся до телефонної будки не хто інший, як сам містер Генрі Д. Беллерс! Ви маєте право засудити мене, але я не встояв перед спокусою — всівся за самісінькою його спиною. Правду кажучи, я взагалі полюбляв підслухувати телефонні розмови людей, зовсім незнайомих мені — просто для забави. Адже годі уявити собі щось безглуздіше, ніж отака бесіда, коли ти не чуєш слів другого співрозмовника,

— Центральна, — сказав Беллерс, — двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири «Б» (приблизно такий номер). Хто це?.. Гаразд… Містер Беллерс… «Оксіден-тал». Той телефон не діє… Так, близько трьох хвилин… Так! Так… На жаль, за суму, названу вами… Ні… я не мав повноважень… Не більше і не менше… Я певен, що саме так… О, Пінкертон, квартал «Монтана»… Так… так… Гаразд, сер… Як зволите, сер… Центральна, розмову закінчено.

Беллерс повернувся, щоб вийти, помітив мене — і відсахнувся, аж звівши руки, наче захищаючись.

— О, це ви! — вихопилось у нього. Але за мить він уже опанував» себе. — Компаньйон містера Пінкертона, коли не помиляюсь? Приємно бачити вас, сер, і привітати з недавнім успіхом.

На цім слові, догідливо вклонившись, Беллерс вийшов.

І раптом щось штовхнуло мене на безглузду витівку. Я не мав сумніву, що Беллерс розмовляв зі своїм наймачем, я знав номер його телефону, хоч і не знав імені, — і я вирішив, що, коли наберу цей номер негайно, до телефону, найімовірніше, підійде він сам. То чом би не втрутитись зараз у життя цієї таємничої особи та не повтішатись хоч трохи за свої гроші?

Я взяв трубку.

— Центральна, — сказав я, — дайте двадцять два, сорок один і п'ятсот вісімдесят чотири «Б».

Невідома телефоністка повторила номер. Запала мовчанка, а потім забринів тихий голос — співуча інтонація виказувала англійця і освіченого джентльмена:

— Це знову ви, містере Беллерс? Кажу ще раз — це марне. Це ви, містере Беллерс?.. Хто це?

— Я лиш хочу запитати вас, — сказав я ввічливо, — навіщо хотіли ви купити «Летючий шквал»?

Відповіді не було. В трубці лунали голоси всіх інших абонентів великого міста, але номер двадцять два сорок один мовчав.

Я ще двічі поставив своє запитання, але тихого співучого голосу невідомого англійця так і не почув. Що він, злякався? Злякався мого зухвалого запитання? Це видалось мені підозрілим — якби його сумління було чисте, чого б він мовчав?

Я взяв телефонний довідник і відшукав цей номер. «2241, місіс Кін, буд. 942, Мішін-стріт». Цим, якщо тільки я не збирався їхати туди, щоб повторити своє запитання незнайомцеві в очі, я й мусив задовольнитися.

Однак коли я знову сів у кутку, то вже ясно відчував, що наша операція таїть у собі елемент непевності, закулісних махінацій і навіть небезпеки. Тепер перед моїм внутрішнім зором, окрім картини викинутого на мілину брига, над яким висить хмара чайок, і капітана Трента, що витирає носовичком розпашіле обличчя, стоїть також образ англійця, що притискує до вуха телефонну трубку і раптом блідне, як полотно, почувши в цій трубці таке просте запитання.

Із цих роздумів вивів мене бій годинника. Відтоді, як Пінкертон пішов по гроші, минула година й двадцять хвилин; він запізнювався вже на двадцять хвилин. Я добре знав, як швидко він міг влаштовувати справи, і не раз захоплювався його залізною пунктуальністю; отже, сталося щось надзвичайне.