Чтение онлайн

— Отуди в біса, сер! Просто п'янюга матрос, — відповів Мак.

Капітан, що сидів, підперши голову руками, раптом підвівся, похитуючись, мов після цілонічної пиятики. Але його обличчя сяяло, й він загорлав на весь острів:

— Судно!

Всі озирнулись на його вигук: звіддалік, опромінений яскравим уранішнім сонцем, просто на острів Мідуей ішов бриг «Летючий шквал» з Гулля.

Судно, яке уздріли наші жертви катастрофи, було трампом, що перевозив випадкові вантажі з порту в порт. Воно вийшло з Лондона два роки тому, проминуло мис Доброї Надії, побувало в Індії та на Малайському архіпелазі, а тепер тримало курс на Сан-Франціско, розраховуючи знайти там підходящий фрахт і повернутися в Англію, обминувши довкола мис Горн. Капітаном судна був якийсь Джекоб Трент. Років за п'ять до описуваних подій він кинув плавати, купив на околиці міста котедж, вирощував капусту, потім придбав бричку й відкрив, як він хвалився, банк. Однак цей заклад не дуже відповідав назві. Той, хто брав у борг, повинен був купити в крамниці при котеджі якусь картину або щось із хатнього начиння чи залишити в заставу голову цукру або сувій краму, а по суботах менеджер об'їздив своєю бричкою всіх клієнтів — дрібних торговців — і збирав у них проценти натурою. В такій діяльності цей чоловік знаходив незрозумілу для інших радість. Однак несподівані збитки, судовий процес і невиправдано різкі зауваження судді на його адресу вселили в душу Трента відразу до нового заняття. Випадково в старій газеті я натрапив на звіт про судовий розгляд за позовом Лайєла проти «Кардіффської компанії взаємозабезпечення». «Кажу відверто: я не можу зрозуміти, в чому полягала діяльність цієї компанії», — зауважив суддя, а потім, коли Трент дав свідчення, докинув: «Вони називали цей заклад банком, проте, як на мене, тут ідеться про незаконний, незареєстрований ломбард».

Суддя завершив свою промову погрозливим застереженням: «Містере Трент, я зобов'язаний попередити вас: стережіться, щоб ми знову не зустрілися з вами тут».

Протягом тижня капітан ліквідував свою установу, продав котедж, бричку та коня і знову пішов у море на «Летючому шквалі». Він був досвідчений капітан, і судновласники були задоволені ним, однак недавній ореол бізнесмена залишив слід у його душі, і Трент усім розказував, що хоч він і простий моряк, але певний час був справжнім банкіром…

Його старший помічник Еліас Годдедааль був статурний (вище шести футів на зріст) велетень-вікінг, дужий, розсудливий, старанний, сентиментальний, а крім того, — любитель музики. Він без угаву наспівував якусь шведську мелодію, майже завжди сумну. Якось він заплатив дев'ять доларів, аби послухати Патті, а щоб послухати Нільсот, утік із корабля, позбувшись таким чином двомісячної платні. Він ладен був пройти десяток миль, щоб послухати гарний концерт чи побачити вартий уваги спектакль. На борту в нього були свої незмінні скарби: канарка, концертино і повний Шекспір в одному томі дрібним шрифтом. У нього був властивий скандінавам хист зближуватися з першого погляду: незвісна наївність надавала йому привабливості. Це був лицар без страху та докору, без грошей та надії будь-коли нажити їх.

Другим помічником був Голдорсен, що теж мав каюту на кормі, але харчувався, як правило, разом з матросами.

З усіх матросів тільки про одного відомі деякі живі риси — про Брауна, матроса з Клайда. Це був невисокий, кремезний чорнявчик з добрими собачими очима, дуже лагідний і совісний; приохотившись до спиртного, він перетворився на типового морського заволоку. «Одна, бачте, біда, — сором'язливо пояснював він Картью, — не можу я не пити. Ляж, знаєте, з дуже порядної родини…» Лист, що так сильно вплинув на Нейрса (читач, либонь, це пам'ятав), був адресований саме Браунові. Така була команда судна, яке своєю появою вселило таку радість у серця потерпілих. Знесилені безсонними ночами, вони від самої думки про близький порятунок втратили самовладання. У них тремтіли руки, очі сяяли, вони сміялись і кричали, як діти, а потім почали збиратися. Хтось насвистував «Похід через Джорджію», інші то пакували свої речі, то знову сміялися й кричали під акомпанемент цього мужнього маршу. Однак незворушний Вікс згасив загальний захват.

— Спокійно, хлопці! — сказав він. — Ми потрапимо на судно, про яке не знаємо нічого. У нас є скринька із золотом; її не приховаєш — надто важка. А що, як їм не можна довіритись? А що, як це пірати, на зразок Забіяки Гейса? Раджу краще перевірити наші револьвери.

У всіх, крім Гемстеда, була зброя, і всі поспішили зарядити її й покласти в кишені, а потім так само радісно докінчили пакувати речі. Сонце стояло зовсім низько над небокраєм, бриг рівномірно здіймався й опускався на хвилях, потерпілі спустили на воду вельбот і, збуджено вигукуючи, запрацювали веслами, прямуючи до виходу з лагуни.

Віяв свіжий вітер, з моря йшла супротивна хвиля. В обличчя веслярам били бризки.

Вони побачили англійський прапор, що маяв на вітрі, команду, що з'юрмилася біля борту, кока в дверях камбуза, а на юті — капітана в тропічному шоломі, з біноклем у руках. Кожен удар весла наближав потерпілих до колишнього життя, рідного матроського товариства, надійного прихистку на борту судна, і вони зовсім збожеволіли від радості.

Вікс упіймав кинутий у вельбот кінець каната, і кілька дружніх рук допомогли йому піднятись на борт.

— Капітан, якщо не помиляюсь? — мовив він, звертаючись до суворого літнього чоловіка в тропічному шоломі.

— Капітан Трент, сер, — відповів той.

— А я капітан Керкап. Ми з сіднейської шхуни «Багата наречена», що втратила щогли у відкритому морі двадцять восьмого січня.

— Ай-ай-ай! — сказав Трент. — Ну що ж, тепер з вами все гаразд. Ваше щастя, що я побачив ваш сигнал. Адже я навіть не гадав, що ми пливемо так близько від цього жахливого острівця, — мабуть, нас підхопила південна течія. Коли я сьогодні вранці вийшов на палубу, то подумав, що на обрії горить якесь судно.

На вельботі домовилися, що Вікс підніметься перший і розвідає обстановку, а решта потурбуються скринькою та грішми.

За борт спустили талі, потерпілі міцно обв'язали канатом дорогоцінну скриньку і дали команду піднімати. Але несподівана вага виявилась непосильною для однієї людини, на допомогу кинулось ще двоє, і це привернуло увагу Трента.

— Стоп на талях! — вигукнув він і звернувся до Вікса: — Що там у вас? Я ще не бачив таких важких скринь.

— Там гроші, — відповів Вікс. — Монети.

— Що? — перепитав Трент.

— Золоті монети, — уточнив Вікс. — Ми їх забрали зі свого судна.

Трент уважно зиркнув на нього.

— Спустіть скриню назад у вельбот, містере Годдедааль, і не підніймайте вельбота, а пришвартуйте його до корми.

— Єсть, сер! — відповів Годдедааль.

— Що сталося? — спитав Вікс.

— Та, нічого, — відповів Трент, — але погодьтесь, не так часто трапляються посеред океану шлюпки, повні золота, ще й з озброєною командою, — він показав на відстовбурчену кишеню Вікса. — Ваш вельбот перебуде за кормою, а ви спуститесь зі мною в каюту і все розкажете.