Корида
Шрифт:
Новак боявся навіть вдумуватись у значення почутого.
— Якщо згоден, скажи… Тільки не думай хитрувати. Я все передбачив і все врахував. Будь-які випадковості неможливі. Тож подумай і скажи, чи згоден…
“Страхітлива маячня наркомана”.
— А чому ти довіряєш саме мені, Семене?
— Чому саме тобі? — загадково посміхнувся Михай. — Я дуже уважно вивчав характери всіх тут, на Дюлії, ваші погляди… Але скажу відверто — тебе рекомендував Морі Дю.
— А якщо я скажу — ні?!
— Якщо відмовишся? Все буде так, як було досі. Але, я вірю, ти погодишся. Розумію, дуже важко буде вісім років не бачити нашої прекрасної Дюлії, зате ж потім… Потім, Сандро, все на цій планеті буде твоїм. Це велика справа нашого майбутнього, нашої дюлійської цивілізації…
“Нашої планети, нашої цивілізації…”
— Семене, пригадай, якими ми прилетіли сюди… Про що ми думали? Що ми хотіли? Яким нам хотілося бачити життя? Семене… Ти зараз багато можеш… Вже немає фактора генетичного впливу на цій планеті… Я розумію твій стан… і все ж…
Усе єство Сандро Новака противилось думці, що Семен Михай остаточно деградував від ремінісу. Він не міг повірити, що один із трьохсот міг виявитись таким негідником.
— Ми ще можемо стати звичайними людьми. Чуєш, Семене?
Той довго, незворушно дивився на Сандро Новака малими, чорними зіницями, раптом його правиця нервово сіпнулася, і Новак здригнувся, чекаючи удару. Але Михай дістав коробочку з ремінісом і ковтнув ще дві пігулки.
— Я пожартував, Сандро Дю, — сказав по довгій паузі. — Я просто хотів перевірити тебе. Перед прильотом корабля я всіх перевіряю. Принаймні багатьох. Сам розумієш — химерна планета, незвичне існування і такі необмежені можливості… Психіка людей дуже чутлива до розбещення. Вона легше переносить тяжкі випробування. А ти молодець, Сандро… Новак. Завтра виходь у космопорт зустрічати корабель. Все буде гаразд. Ти молодець, Сандро. Ти зберіг психіку. Завтра ми всі повертаємося на Землю. Все! Ти вільний. Не буду більше тебе затримувати.
Семен Михай підвівся з крісла і, згорбившись, швидко пішов геть. Сандро лишився сидіти.
“Перевірка? Перевірка, безумовно, потрібна… Але ж… Хіба такі перевірки влаштовують своїм друзям? Він навіть не вибачився переді мною. Зіниці, як макові зернята. Від ремінісу. І хіба треба закликати вчинити підлість, аби пересвідчитись, що в людини здорова психіка? Ні, це не перевірка. Він негідник. Завтра прилетить корабель, але все може відбутися не так, як ми сподіваємось…”
…Це було десять років тому…
Семен Михай прокинувся, розплющив очі і якусь мить не міг збагнути, де він перебуває.
— Доброго ранку, — несподівано почувся чийсь голос.
— Доброго ранку, — відповів Семен і побачив перед собою двох незнайомих чоловіків.
— Як вам у нас на Дюлії? Семен Михай нараз усе пригадав.
— Спасибі… Я ще не знаю, як у вас на Дюлії.
— Будемо снідати?
— Дякую, ще не хочу.
— Тоді бокал еклектону. Нашого, дюлійського.
На столику біля ліжка стояв виповнений ущерть келих з рожевою рідиною.
— Дякую.
Один із незнайомців підсунув келих Семенові. Він підвівся і, приємно вражений такою турботою і увагою, випив рідину.
— Мене звати Ілон Дю, — сказав один.
— А мене Зорян Дю, — мовив другий.
— Це ви… Ви брати?
— Так, — вони розсміялися. — Ми всі на Дюлії брати…
І Семен Михай засміявся теж. На душі в нього стало радісно і легко. Він ніби полетів, усвідомлюючи водночас, що сидить на ліжку голий перед незнайомими людьми, але не відчуваючи ніяковості, навпаки, тішачись, що ці люди не дивляться на нього з подивом і що він сам неначе набуває якогось іншого змісту поза оболонками одягу чи слів… “Світ такий прекрасний! Всі ми брати на цьому світі — всі, хто мислить. Красиві хлопці. Такі стримані, привітні. Діти Ніколіана Джеррі. Ось вони які… Трохи схожі на земних біокіберів…”
— А де мої друзі? — спитав він нарешті.
— В цьому ж будинку. Але не всі… Відеотелефон у сусідній кімнаті. Номери ваших друзів ми виписали на окремому аркуші. Він лежить біля апарата. Можете будь-коли з’єднатися з кожним із них, — терпляче пояснював Ілон Дю.
— У нас на Дюлії люди можуть відчувати себе по-справжньому щасливими, — сказав Зорян Дю. — Хоч, на жаль, і в нас треба колись померти, але це вже закон життя.
— Так, саме треба померти, — додав Ілон Дю. — Треба, бо життя і смерть — це два крила одного птаха, який зветься життям. Правда ж? Семене Дю? Можна, ми будемо вас називати Семеном Дю?
— Називайте… — Михай усміхався.
Все так просто, так зворушливо, так мудро, так прекрасно…
— Ти дуже швидко, Сандро Дю. Все гаразд? — запитав Оранж.
Новак сів до кабіни і все ще чекав, що ось зараз підійде хтось або зупиниться інша машина поряд… Але ніхто не підходив.
— До Ферроса Дю, — сказав Новак. — І мерщій.
— Щось трапилось?
— Оранже, ти, на жаль, нічим не зможеш мені допомогти.
— Так гадаєш, Сандро Дю?
— До Ферроса. І мерщій. Припини базікання!
— Не треба поспішати, — мовила машина. — Розкажи мені спершу…
— Ти нічим не зможеш мені допомогти. Замовкни!
— Помиляєшся, Сандро… Такі, як я, можуть вам допомогти.
— Ти щось знаєш?
— Я все знаю. Не знаю тільки, що ти відповів Семенові Дю.
Сили полишали Сандро Новака.
— Я відмовився від його пропозиції… Врешті, ми поїдемо до професора Ферроса чи мені піти пішки?
— За вами стежать. Біля професора Ферроса вартують ще зранку. Тебе заберуть зразу ж, тільки-но ми зупинимось біля його будинку. Я хочу запитати тебе: тобі подобається життя на Дюлії?
— Замовкни! — закричав Сандро. — Що це? Чергова перевірка? Чергове знущання?
— Пробач, Сандро… Ми їдемо додому. Система спостереження повинна засвідчити, що ти після розмови з Семеном Дю негайно повернувся додому. Треба уникнути будь-яких несподіванок.
— Але… — кволо спробував заперечити Сандро і відчув, що може знепритомніти.
— Ти все одно не зможеш зараз нічого зробити… Але знай, що я, і Чорний Тор, і решта машин — ми з вами. Ми вам допоможемо. Повір!
Розвернувшись на площі, вони в’їхали в широкий тунель. Оранж їхав з максимальною швидкістю. Новака раз у раз притискало в кріслі на крутих поворотах. Зупинилися біля будинку, і Оранж наказав, прочинивши дверцята: