Чтение онлайн

— Однак не в кожного утворюється вектор достатньої сили між квазіполюсами. Тут впливає дуже багато чинників.

Мати сіла до столу:

— Ой, багато чинників, — сказала тихо.

— В мого прадіда була прекрасна бібліотека. Вона створювала навкруг себе потуяше поле. Тож не дивно, що мій дід дуже рано почав літати.

Кацій раптом замовк, і заплющив очі. Здавалося, що він прислухається до чогось.

— Він так рано почав літати… І так рано загинув. Я добре пам’ятаю свого діда. Коли малий Отекр підпалив бібліотеку, дід саме був високо в небі. Каменем упав на землю. Він так любив дітей… Все дозволяв їм. А той малий спалив поле його первинного синтезу…

На екрані скрушно хитав головою кіт. А за столом раптом заплакала мати:

— Понавидумляють такого жалісливого… — намагалася стримати сльози. — Я минулої осені акацію зрубала, на яку ти любив малим залазити, синку. Навіть не знаю, навіщо я її зрубала. Думала там яблуньку посадити. Та так і не посадила. Подвір’я без неї стало якимось порожнім… Ти вже вибач, синку.

— Давай політаємо, Кацію! Давай! Мені зараз так радісно, так добре.

І вони полетіли. Кіт летів і співав:

— Як повітряний змій на линві,

я лечу над своєю планетою.

Я — повітряний кіт

під вітрами нестримного часу.

Я — повітряний камінь,

що у власне дитинство падав,

як лиш вітру забракне сили.

Я на линві свого дитинства

облечу всі планети й світи.

Як повітряний змій,

як повітряний камінь,

як сльоза, що у безмірі тане,

я лечу.

Але хтось мою линву тримає.

Я — сльоза.

Я — за ними сльоза.

До Кація підлетів молодий, красивий кінь:

— Пробачте, де ви дістали такі прекрасні портативні автигравітони? — запитав поважно. — Їх майже не помітно.

— Їх зовсім не помітно, — розсміявся кіт.

— Так, — погодився кінь. — Це чиє виробництво?

— Нічиє. Я просто вмію літати.

— Жартуєте, — ображено всміхнувся кінь. — Якась неземна новинка?

— Чому ви не вірите, що я просто вмію літати? — Кацій дивився, як стрічний вітер куйовдить гриву коня.

— Бо ви, шановний, лише кіт, а зараз навіть птах не кожен полетить без антигравітона, — з притиском сказав кінь, ображено зробив віраж і розчинився в небі.

— Отак завжди, — сміявся Кацій. — Я не люблю літати вдень. Кожен запитує, і ніхто не вірить.

Чапол рвучко підвівся з ліжка, підійшов до телеінформатора і натиснув жовту клавішу. Екран загас.

— От я й прокинувся, мамо, — сказав награно весело.

Потім вони поснідали, вийшли на подвір’я і сіли на широкому ослоні біля хати. Ходили кури, пишнохвості півні. Десь за хатою мекала коза. Невеликий садок білів вишневим цвітом.

— За кілька тижнів акації зацвітуть, — сказала мати.

Трохи ліворуч від хати — свіжопофарбована будівля гідроселектора з великими дверима. Колись Чапол любив там ховатися від матері. За тими важкими дверима — нагромадження тумблерів і кранів, центральний пункт польового водопостачання.

Навколо хати лиш поля, поля.

— А тітка давно з вами не живе, мамо?

— Та вже з рік. Як новий житловий масив збудували, так вона й пішла. Це он там, — показала рукою. — Дуже гарний масив. А я тут зосталася. Комусь же все одно тут треба жити. А я люблю тут, де все життя пройшло… Треба не забути сьогодні на двадцять четверту дільницю дощ пустити, — поглянула на годинника. — А восьма вже два дні не кварцьована стоїть. Все руки не доходять.

Раптом на даху гідроселектора загорілася червона сигнальна лампа. А залізний голос промовив:

— На гречку треба дощу! На гречку треба дощу!

— Це індикатор знову поламався, — зойкнула мати. — Я ж її вчора поливала, кляту гречку. Чекай, сину, я зараз, — побігла за хату.

Чапол дивився на білий вишневий цвіт, дивився на кострубаті, колючі стовбури старих акацій, на оранжеву пляму свого космічного трансангуляра, котрого вчора залишив в гущавині садка. Мати повернулася дуже швидко.

— Таки правда, — сказала, знімаючи ремені заплічного гравітоангуляра. — Повипивала гречка всю воду. Треба дощу, — підійшла до важких дверей гідроселектора, прочинила їх і там ігде щось казала сама до себе, клацаючи тумблерами.

Повернулась до сина, сіла поруч.

— Ти й справді побудеш, доки акації зацвітуть?

— Я зараз такий, що й взагалі б нікуди звідси не летів.

— Справді? — але мати знала, що син уже ніколи не зостанеться з нею назавжди.

— Справді.

Довго обоє сиділи тихо, думаючи кожен про своє.

— Ось ми закінчимо синтез сто сорок другого зоряного, — тихо сказав Чапол і замовк, потім по довгій паузі мовив: — Одну з планет метакаскаду я назву Планетою Білих Акацій… Чуєте, мамо? Ще кілька років, і я заберу вас до себе. Нам буде добре на Планеті Білих Акацій, — спробував усміхнутись.

— А я ще й не захочу до тебе, — тихо мовила мати.

— Чому, мамо?

— А хто ж линву триматиме, синку?

“Тату, я просто хотів тебе розсмішити… Але зараз що вдієш… Павук уже мертвий, я ж йому не повставляю ніжки, які відірвав, а ти чомусь не розсмішений… Чому, тату?”

Вечір і ніч прийшли непомітно, як завжди. Просто Анатолій відчув: злипаються очі, а голова стала важкою. Підвівся з-за столу, вимкнув екран бібліоскопа, запам’ятавши, що зупинився на сто двадцять восьмій сторінці. Скоро іспит. І, якщо все буде гаразд, незабаром він, Анатолій, стане штатним диспетчером Центру транспортного забезпечення. Йому подобалась ця робота — напружена й складна, хоч і така непримітна зовні. Бути володарем усього транспорту величезного міста — це, звичайно, тішить, зате ж і відповідальність неабияка.