Чтение онлайн

…Горобець сидів на дроті біля старого, трохи похиленого, вичорнілого стовпа і слухав бравурні марші з великого дзвону репродуктора. Коли Василь Серпан із сином вийшли з автобуса (після двох пересадок), найперше, що впало їм у вічі, — це той усамітнений горобець на дроті біля невгамовного у своїй гучній радості репродуктора. Автобус фуркнув двічі і поїхав до центру села, до своєї кінцевої зупинки, поїхав повільно, розважливо погойдуючись то в один бік, то в другий, долаючи баюри. Василь з сином стояли й дивилися на горобця, що застиг на дроті, схиливши трохи набік голівку, слухаючи громові зойки радіо. Вулиця була безлюдна.

— А в тьоті Марусі ще є каченята? — раптом спитав син, пригадавши, як минулого приїзду бавився з ними.

Він тоді навіть хотів забрати їх додому, до Києва. “Он у Славика папужки живуть у клітці, — казав майже зі сльозами на очах, — а в нас будуть каченята”.

— Не знаю, синку. Думаю, що й зараз є.

— Але вже не ті, що колись. Уже інші. Правда?

— Правда.

Тоді Андрійко обходив Марусине господарство зачудовано, мов потрапив до зоопарку — кури і курчата, качка і каченята, собака, порося, індик, великий смугастий кіт…

“А слона у тебе немає?”

“Слона немає”, — усміхнулася Марусина.

“Жаль”.

Василь із сином пішли навпрошки повз клуб. Вночі, мабуть, пройшов дощ, під ногами чвакала ще не висохла грязюка, калюжі виблискували під сонцем.

А серце не відпускало.

“Та що ж це?! Невже щось серйозне? Ні! Ні! Треба відпочити. Глибоко дихати. Таке чисте повітря…”

— Так мало людей, тату, — сказав Андрійко. Бравурні марші з гучномовця стихали, віддалялися, Василь звернув у бічну вулицю.

— Це тобі не Хрещатик, — мовив до сина. — Тут вулицею не вигулюються… Пізнаєш Марусину хату?

— А он вона.

— Точно, синку. Пам’ятаєш.

Музика за спиною раптом урвалась, і стало тихо-тихо, якось нереально тихо. Десь далеко ліниво гавкнув пес. І знову все завмерло. Василь зупинився, наче не хотів чваканням багнюки під ногами порушувати цю фантастичну тишу.

“Мов на іншій планеті. Немає гуркоту машин, тиша і такий приємнихї вітерець… І все ніби намальоване… Але треба було подзвонити в клініку. Щось на мене найшло цього разу. Завжди дзвоню, запитую… Боявся, що не все гаразд? Так. Не треба лицемірити. І серце не відпускає…”

Марусине подвір’я від вулиці було відгороджене кількома кущами жовтої акації та бузку, а від сусідів, власне, нічим — рядком камінців, викладених через город. Василь зайшов на подвір’я, і старий Барсик вискочив із своєї буди коло хліва, почав гавкати. Ланцюг не пускав його дістати Василя зубами, але старий пес не дуже того й прагнув, вишкірювався задля годиться і ніби дивувався, що Василь усе ще стоїть, а не йде собі.

— Не впізнаєш?

Пес махнув хвостом, проте гавкати не переставав, аж доки Серпан підійшов до нього зовсім близько й погладив за вухом. Барсик зразу затих і ніби аж усміхнувся.

Вони пішли до дверей старезної (ніхто в селі не пам’ятав, коли її збудовано) хати. Василь натиснув на клямку…

У сінях темно, під ногами незвична тужавість долівки, в повітрі — ні з чим не зрівняний запах старої глиняної хати. Навпомацки знайшли двері до кімнати. Сутінки.

— Марусино!

Тиша.

В кімнаті нікого. Невеликі вікна за пожовклими завісками, стіл, телевізор, два ліжка, одне під вікном, а друге під глухою стіною, на тому ліжку, що під вікном — чорпа цеглинка гучномовця і тиха, ледь чутна музика: “Тиша навкруги… Лиш любов сія. І твоя й моя…” На стінах порозвішувано родинні фотографії разом з образами, а праворуч від дверей — піч, велика сільська піч.

Серпан зняв напівпорожній рюкзак (у ньому — бляшанка Івасів пряного посолу, Маруся любила таку рибу, як сказала дружина, а в село її не завозили, паличка копченої ковбаси, три порожні трилітрові слоїки для консервування), поставив його під стіл. Роздягнувся сам, зняв джинсову куртку з Андрійка. Сіли на лаву. “Тиша навкруги. Сплять рясні сади. Лиш любов сія, і твоя й моя…”

І от рипнули сінешні двері. І вже Маруся на порозі.

— Ой… Це ти, Василю? А Андрійко як виріс! Я чую — Барсик розривається. Хто б це, думаю. Я на городі поралась.

Сіла на стілець біля столу і дивилася зворушено.

— Я й сама тільки додому прийшла. Зранку в школі… — Маруся прибиральницею в школі. — А оце прийшла… Ну, як ви там? Письмо моє получили?

І, не чекаючи відповіді, підхопилася, звідкись дістала пляшку, яйця, сало, огірки.

— Сідайте до столу.

— Ти написала, що хата протікає. Я сьогодні тобі підлатаю…

— Не треба, Василю. Я сама. Вона вже й ие тече. Я замастила. Тобі ж у понеділок на роботу? Відпочивайте. Спасибі, що приїхали.

Андрійко підійшов до гучномовця на ліжку. “Маки червоні. Вогні на пероні…” Зробив музику трохи голосніше, потім узяв чорну коробочку до рук, і пісня раптово урвалася.

— Він у мене тільки на ліжку грає, — пояснила Марусина. — Вже з півроку. Тільки на ліжку або на теплій печі. Старий він уже. Ще мама купували…

Андрійко поклав гучномовця знову на ліжко.

“Маки червоні. Юначе безсоння…”

— А козенята ваші де? — несміливо спитав син.

— А там за хлівом припнуті. У сусідки коза здулася, а козенят я в неї купила. Малі, а понятливі. Якби їх хто потренував, то були б такі, як ми, розумні.

Марусина налила по чарці, але Василь зволікав пити. Тихий дзвін у вухах, і серце ніби аж стогне… “Перевтомився. Треба відпочити. Від усього відпочити. І, може, навіть треба випити. Розслабитись…”

— Андрійку, сідай до столу, їж.

— Не хочу. Я до козенят…

— Поїж, синку, а потім до козенят.

Маруся й собі налила трохи горілки, випила. Дивилась на Василя і розповідала тихо, ніби навіть і не йому, а комусь третьому:

— А вчора миша у стіні дірку проїла. І так високо. Бачиш? — показала на пляму на стіні коло вікна. — Я її пластиліном заліпила. Пластиліну не прогризе. Подавиться. Він на зубах в’язне. Я попробувала — такий гидкий.