Чтение онлайн

— Говорив він вам про берил, про мінерал берил? — запитав їх Спиридонов, раптом підвівшись. — Про це я вас питаю, і відповідайте мені прямо, без викрутів.

Ігнат Арсов зітхнув.

— Звичайно, говорив, скільки разів! — засміявся Папазов, але було помітно, що в цей момент йому не до сміху. — У кожної людини є іd'ee fіxe. Якась манія, — продовжував він. — Що поробиш? У нашій бригаді є один геолог на прізвище Зюмбюлев, завзятий мисливець. Так він розповідав, що одного разу в лісі бачив, як його собака грався з вовком у довгої лози.

— Яка ж ваша особиста думка про справу з берилом? — раптом запитав, нахмурившись, Спиридонов.

— Та що тут думати! Це благородний ентузіазм, мрії, марення. Я тут абсолютно нічого поганого не бачу: молодість всюди шукає прекрасного.

Ігнат Арсов стиха кашлянув.

— Товариш Папазов має на увазі прекрасне в лапках.

— Ви не знаходите і зернинки ймовірності в цих його гіпотезах?

— Мабуть, зернинку ймовірності можна знайти навіть у вимислах божевільних, — поспішив відповісти Ігнат Арсов.

— Значить, ви, товаришу Папазов, упевнені, що все це — божевілля. Так?

— Я? — Павел Папазов почухав лоб, помовчав. — О, ні! Я не говорив подібних речей. Я завжди прихильно ставився до мрій молоді. Ви спитайте Андрєєва. Я не тільки не докоряв йому, а, навпаки, допомагав у міру своїх сил.

— Все це абсолютно вірно, — відповів Ігнат Арсов. — Товариш Папазов завжди ставився з благородною поблажливістю до фантазій цього юнака.

«Ясно, ці люди не вірять у гіпотезу про берил, вважають, що все це даремна справа, — подумав Спиридонов. — Але в усякому разі вони добре ставляться до зусиль юнака, особливо Папазов».

— Побачимо, — сказав він. — Я йому сказав, щоб він представив мені детальний геодезичний ескіз району, де, на його думку, можна припустити наявність слідів берила. Я зрозумію з ескіза, наскільки серйозна ця людина, яка відкрила берил, і чи справді вона щось відкрила. Ви вільні.

Так розвивалась «берилова» історія до цього часу.

І ось тепер Вилю Власев сидів перед ними і похмуро дивився у свій блокнот. І він, і Павел Папазов сприйняли гіпотезу Андрєєва як дивну фантазію, плід палкої уяви. Та коли перший ставився до подібного роду «марень» явно непримиренно, то другий — терпимо, як до наївного, але красивого пориву, властивого молодості.

«Я зрозумію з картографічного ескіза, чи є хоча б частка вірогідності в цій справі», вирішив Славі Спиридонов і послав кур'єра по Андрія.

На цей раз молодий геолог був зовсім не такий, як у свій перший візит. Він був одягнений в темний піджак, що робило його вищим і підкреслювало могутню статуру.

Інженер Спиридонов запропонував Андрєєву сісти і якусь мить любувався його атлетичною постаттю, молодим рум'янцем. Потім спитав прямо, без зайвих слів:

— Значить, ти віриш, що в цьому районі є сліди берила, правда?

— Вірю, — упевнено відповів Андрій, прямо глянувши у вічі начальникові. І знову повторив: — Вірю.

Вилю Власев багатозначно кашлянув.

— Скажи, — промовив він, — який тут процент ймовірності? Хоч один є?

— П'ятдесят один процент, — спокійно відказав Андрій.

Вилю Власев розкрив рот і широко розставив короткі руки. Він і слова не міг вимовити від подиву і тільки похитав головою, наче лікар біля ліжка безнадійно хворого.

— Що ви маєте на увазі: поклади, пласти, жили? — тихо спитав начальник.

— Я маю на увазі сліди, які дають підставу робити висновок, що колись, у давнину, в цих місцях будували шахти для добування смарагдів. В той час звичайний берил зовсім не цінили, шукали тільки кришталевий. Однак, я гадаю, що там, де є кришталевий, там повинен бути і звичайний.

— Тобто… ви бачили кришталевий берил… так я вас повинен розуміти? — Славі Спиридонов підвівся з-за столу. — Бачили смарагд?

— Це йому приснилось, — засміявся Вилю Власев. — Щось подібне бачив уві сні. А потім йому здалося, що це дійсність. Взагалі, це… казка з тисячі і однієї ночі!

— Чекайте, чекайте! — обірвав його Спиридонов. — Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

— Я бачив щось подібне до кришталевого берила, — сказав Андрій. — За кольором, за м'яким блиском. Але я не зміг здобути ні піщинки, бо цей камінь лежав над головою на висоті більш як три метри. Не було чим і як відламати його. Та я й не був певний, що це дійсно кришталевий берил. Інші мінерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колір. Вдруге мені не довелось побувати на тому місці, оскільки бригада вирушила на інший об'єкт.

— Вигадки! Видно, що начитався книжок, — почав сердитись Вилю Власев. — Хто зна, яка стародавня історія запаморочила тобі голову.

— Я позначив те місце на картографічному ескізі, — сказав Андрій.

— Дай його сюди! — в один голос вигукнули обидва вчені.

— А без ескіза ви мені не вірите? — усміхнувся Андрій. — Невже я схожий на шахрая, на людину, що свідомо обдурює?

— Деякі жінки схожі на ангелів, а душа їх чорніша, ніж у чортів, — сказав Вилю Власев. — Зовнішності я не вірю.

— Дайте ескіз! — інженер Спиридонов простягнув руку.

— Треба більше вірити людині, ніж паперам! — сумно всміхнувся Андрій. — А втім, — ось, дивіться!

Він розкрив свій портфель, вийняв м'яку коричньову папку і поклав на стіл.

— Я знаю в цьому районі кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, — погрозив йому пальцем Вилю Власев.

І тут трапилося щось зовсім несподіване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього розділу.

Вилю Власев і інженер Спиридонов розкрили папку і жадібними очима вп'ялися в різнокольорові топографічні знаки. Минуло дві хвилини, три — чути було тільки їх посилене дихання, шарудіння пальців по гладенькому паперу для креслення.