Чтение онлайн

У молодого рицаря від страху перехопило подих, але він опанував себе й зіскочив з коня. Кинувши поводи старому, сказав:

— Зачекай мене тут, Джеронімо. — Він кивнув на коня. — Жаль віддавати його драконові, правда? — І додав усміхнувшись: — Я вернусь…

Старий швидко схопив руку рицаря й кілька разів поцілував.

— Ти добрий, пане, допомагаєш бідним, не боїшся заборони Гросмейстера, але якщо ти маєш хоч краплю вагання, краще вертайся! Краще вертайся, ми зрозуміємо тебе. Ти добрий, пане, — повторив він беззубим ротом.

Молодий рицар вирвав руку й насупився. Начальник ордену Елліон де Вілланова видав едикт, який забороняв будь-кому — рицареві чи простолюдину — наближатися до проклятого місця за десять нив під страхом позбавити честі й життя. Важко сказати, що примусило його видати такий суворий наказ, — певно, він не хотів ризикувати життям своїх рицарів: адже ж не про селянські отари він дбав. Можливо, начальник ордену думав, що це зовсім не дракон, а караюча рука господня й чинити чудовиськові перешкоди в його ділах є блюзнірство…

Де Гозон похитав головою і похапцем перехрестився. Це ганьба — давати чудовиськові хазяйнувати на острові Родосі, де байдикує стільки відважних рицарів; і неймовірно, щоб він, рицар із шляхетної гасконської родини, не викликав дракона на бій так, як викликав би будь-якого сарацина. [21]

Він опустив забрало, відкинув геть чорний плащ з білим восьмиконечним хрестом і схопив у ліву руку щит з родовим гербом. Йти було незручно, хоч рицар мав на собі легкий панцир та шолом. На щастя, у виярку було не жарко. Але щойно він обійшов виступ, тінь відступила, і метал почав розжарюватися на пекучому сонці. Довелось підняти забрало.

Він зупинився.

Праворуч прискалками здіймався стрімчак, протилежний бік якого був обернений до моря. На схилі чорнів темний вхід до печери. Мускусний запах став густіший. Де Гозон затремтів, він відчував, як серце його ударами молота калатало в грудях. Ноги налилися свинцем, і він повільно зашкандибав до печери, спираючись на ясеневого списа, як на патерицю. Що ближче підходив він до входу, то густішав гострий запах, але не тільки нудота позбавляла його хоробрості — в цьому запахові було щось лиховісно знайоме, не по-людському люте й далеке, щось від давно забутих часів, коли ще не було людини, а на землі з недогляду господнього кишіло якесь дике, диявольське життя…

Він крикнув, перемагаючи сухість у горлі:

— То виповзай же, виходь, коли не боїшся!

Луна загула й затихла в гущавині лаврових гайків, тиша запала у виярку. Тихо. Тільки струмок дзюрчить і здалеку глухо шумить море.

Страх минув. Рицар рушив далі, підставляючи чоло свіжому вітерцеві. Спотикаючись між каміння, обходячи великі брили, він наближався до печери.

— В ім’я бога викликаю тебе на бій — вийди, покажись, поміряємось силою!

“Силою, силою!..” — повторювала луна. Мускусний запах подужчав. Страх повернувся і тепер душив його. Він хотів кричати, хотів прогнати від себе жах, а скрізь було тихо — і ніде нічого!

Потім почувся звук. Гавкіт. Так, далекий гавкіт, і він наближався: обидва пси вирвались у Джеронімо й бігли слідом за своїм хазяїном. Собакам пощастило розірвати тенета страху, що ними обплутав їх мускусний запах.

Відчувши їхні сухі, шорсткі язики на своїй руці, він подолав страх і рушив уперед майже весело. З викликом подивився вгору, на чорний вхід печери, повісив меч через плече й міцно затиснув списа. Покрутив його в руці, задоволено дивлячись на мерехтливі відблиски сонця на тригранному наконечнику. Ступив уперед ще раз і…

Нога його зачепилась за щось м’яке; посковзнувшись, він упав навзнак, у ніс йому вдарив гострий запах тління. Запах був такий жахливий, що все попливло в нього перед очима: скелі, печера й синє небо піднімалися все вище й вище… Знемагаючи від нудоти, він звивався в корчах. Потім повільно звівся на лікоть і побачив це.

Побіля нього лежала купа слизької смердючої шкіри, плетениця шкіряних перетинок, довгаста голова з великим рогом і величезним закляклим оком. Здавалося, око зловісно стежить за ним, але то була ілюзія. Чудовисько було мертве.

Так, це був дракон — чудовисько, що про нього розповідають казкарі й співці балад, — величезний і страшний, хоч він і не ворушиться і хоч сонце, що опалювало скелі, перетворило його на купу смердючих решток…

Деодат де Гозон затремтів. Він уявив, що робило це чудовисько, уявив, на що міг би сподіватися рицар у двобої з ним. Воно було велике, воно було величезне — куди більше бика, і, лежачи на боку, сягало рицареві майже до пояса, а його кажанячий крила, що на них рицар посковзнувся, вкривали довкола землю, неначе рудий килим

Деодат звів голову і засміявся дико й щасливо. Він відчував полегшення: отже, все скінчено, ось тут, біля його ніг, лежить це чудовисько, це страховище. Навіть рукою не треба ворушити, все скінчено, — співала його душа.

Він витяг меча й відрізав бридку голову; це було трудно, вона була важка, та ще його тіпало, коли він доторкався до неї рукою в залізній рукавиці. Кинув голову в тінь, що падала від скелі, й, спотикаючись через рештки овечих скелетів, рушив до печери.

У печері було холодно, холодніше, ніж на дні виярка. Запах дракона був такий сильний, що цілком заглушав усі інші відчуття, — різко забивався в ніс, а звідти кудись у мозок. Рицареві пощастило втамувати другий напад нудоти. Раптом він зупинився, мов закам’янілий.

Знову на нього дивилось заклякле око, а під стіною печери темніло щось, неначе величезна бура тінь. Хвилини минали, й краплі холодного поту відмірювали час. Нічого. Тиша, цвіль і тінь. Нічого більше.

Потім він засміявся так голосно, що сам мало не оглух: тільки дурень боїться дохлятини, а це був ще один дохлий дракон — лежав тут і гнив, як і перший, щоправда, цей процес тут, у печері, зайшов не так далеко, як там, надворі, на пекучому сонці. Одначе рицар усе-таки заслонився щитом, коли підходив до падла, й швидко кольнув його списом. Вістря легко проткнуло гладеньку лускату шкіру — це було дивно і суперечило казкам про міцність драконової луски.