Легенди Львова
Шрифт:
– Як виведете мене з лісу, то я добре заплачу.
– Даш дукат – виведу – озвалося одне потерча і, коли козак погодився, повело його лісом.
Виявилося, що до шляху було не так вже й далеко. Потерча зупинилося біля дороги й сказало:
– Ну, давай, що обіцяв, – і простягло ручку.
Козак, не тямлячи себе від щастя, видобув із торби повну пригорщу дукатів, але потерча похитало головою і взяло лише одного обіцяного дуката.
Колись береги Полтви за містом зеленіли буйними лугами, в яких аж ряхтіло від різнобарвних метеликів, бабок і кузьок, а сюркіт стояв такий, що аж в голові гуло.
І от у ті блаженні часи жив собі на Голоскові Мартин Біляк, з яким трапилась дуже чудна пригода.
Отже, косив якось Мартин сіно на лузі і так захопився роботою, що не згледівся, як уже смеркло.
Стояла задушлива серпнева погода, і Мартин вирішив не вертати додому, а заночувати на лузі. У глечику мав квас, в торбинці хліб – от вечеря, готова.
Незабаром він спав так солодко, що навіть вухом не ворухнув, коли річка серед ночі захвилювалася, наче закипіла. Хвилі набігали на берег, розбивалися сотнями білих бризок, а з кожної хвилі вистрибувала русалка з густим зеленим волоссям, котре виблискувало в світлі місяця.
Заграла чарівна музика і дівчата пішли в танок, пурхаючи метеликами по скошеній траві. Та недовго їм довелося танцювати, бо хутко вони покололи свої білі ніжки стернею і почали зойкати від болю. Почали вони роздивлятись довкола, шукаючи, хто ж це понищив їхній луг. І ось під горбком побачили русалки якогось чоловіка.
– Це він! Це він! – загаласували русалки.
– Що він зробив з нашим лугом! Мусимо його покарати! Але як? Як?
– А так – заберемо його з собою!
З цими словами русалки підхопили сплячого Мартина і скочили з ним у річку. Там він і проспав цілу ніч до ранку, а коли прокинувся, то побачив себе глибоко під водою у просторій печері, заквітчаній дивовижними квітами, зіллям пахучим, а підлога вся викладена була барвистими мушлями.
Мартин струснув головою, не розуміючи, яким чином потрапив сюди.
Та ось з'явилась у печері русалка небаченої вроди і сказала:
– Ну, як вам тут подобається?
– Дуже гарна печера, але що я тут роблю?
– Покутуєте гріхи свої. Ви скосили наш луг, де ми танцювали щоночі, й ми покололи собі ніжки. От і забралисьмо вас сюди.
– Але я не мав нічого лихого на думці, косячи при березі. Просто там трава густіша. Іншим разом буду косити за вербами… Я вам це обіцяю.
– Ми вам віримо, – всміхнулася русалка якоюсь підступною усмішкою.
– Ви вже досить пробули під водою і тепер вільний. Ходім за мною. Русалка повела Мартина кудись під гору, і що вище вони піднімалися, то світліше й ясніше ставало на шляху. Мартин дуже дивувався, що така маленька Полтва має такі просторі глибини. Раптом голова його уткнулася в густелезні водорості, а вибравшись із них побачив, що до поверхні вже рукою сягнути.
Коли Мартин вийшов на берег, то остовпів від подиву – вчора скошений берег тепер знов буяв ще густішою і ще буйнішою рослинністю. Луг виглядав так, наче його взагалі ніколи не торкалася коса.
Мартин ледве знайшов у травах свою косу, але що це – вона зовсім зіржавіла! За одну ніч! В глечику завелись якісь жуки і не було и краплі вологи, а поверхня його геть замшіла.
Як це можливо? – не міг зрозуміти Мартин і вирішив якнайхутше вернутися додому. Але по дорозі натрапляв на ще більші дива. Осокір, який ще вчора сягав йому до грудей, тепер виглядав як старезне напівзасохле дерево. Порохняві верби вздовж шляху взагалі кудись пощезали, а натомість з'явилися тугі, гіллясті стовбури.
На півдорозі до хати побачив нову капличку. Ніколи раніше її тут не бачив. Та ще сильніше здивував його рік вибитий на сволоку – "1874"
Не вірив очам своїм. Учора ще був 1828, а нині… Невже русалки так жорстоко його покарали?
Мартина наздогнав якийсь дід, що гнав корову з паші.
– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?
– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого
– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.
– При дорозі? А-а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…
– А що було?
– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?
Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.
– Що є з вами? – здивувався дід.
– Ой, діду, не повірите, коли скажу…
І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…
– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…
– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.
По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.
– А провів єм у них тілько одну ніч. Хто знав, що рівняється вона стільком рокам!
– Слухайте, – сказав дід, – ходіть зі мною, підем до панотця, може, він чим зарадить.
– Ледве, чи хто мені зарадить, крім самих русалок. Піду назад до Полтви, попрошу їх, щоби вернули мені хочай би половину тих літ…
Повернувся і пошкандибав назад до річки, але що йшов, то сили усе покидали його і покидали. Незабаром уже ледве пересовував ноги, але вперто плентався у бік річки, щоби впасти там на коліна і виблагати в русалок вибачення. Не можуть бути вони такими жорстокими…