Чтение онлайн

Хтось підійшов до неї, нахилився й торкнувся плеча. Вона зі стогоном перекотилася на бік і підвела догори руку, захищаючись. Це був не боєць спецзагону, а якийсь літній чоловік у капелюсі. Дверцята в автівці за його спиною були прочинені.

– Усе гаразд, фрекен? – спитав він.

– А ви як гадаєте? – відповіла вона питанням на питання, відчуваючи, як її охоплює лють.

– Стривайте! Я вас уже десь бачив.

– Чи й не диво, – пробурмотіла жінка, відштовхуючи його руку і зі стогоном підводячись на ноги.

– Це ж ви берете участь у тій розважальній передачі?

– А це… – мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пітьму парку і розтираючи правий бік, там, де печінка, – не твоє собаче діло, діду.

«Вольво-амазон», остання автівка, яка зійшла з конвеєра заводу «Вольво» у 1970 році, зупинився перед пішохідним переходом біля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дітлахів з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливі дощовики. Декотрі з дітлахів зацікавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузові, як у гонщиків, і двох людей, які сиділи за двірниками, що змахували краплі ранкового дощу.

Чоловік, котрий сидів на пасажирському сидінні, комісар Гуннар Хаген, усвідомлював, що, дивлячись на дітей, які тримаються за руки, варто було б посміхнутися, згадати про єдність, дбайливість, суспільство, де всі підтримують одне одного. Але перше, що спало йому на думку, – це прочісування місцевості вервечкою, коли шукають людину, якої, найпевніше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворює людину робота у відділі вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабінету Холе, «I see dead people» [18] .

– Що в греця діти з дитсадка роблять в аеропорту? – спитав чоловік за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбільшою коштовністю. Самі лише пахощі від шумної, але надзвичайно потужної пічки, сидіння із штучної шкіри, просякнуті потом, пилюкою з бардачка, переповнювали його спокоєм. А надто коли мотор працював на повну, себто машина їхала зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів за годину рівною дорогою, а з касетного програвача лунав голос Хенка Вільямса. Бйорн Гольм з експертно-криміналістичного відділу в Брюні взагалі був селюком із Скреї [19] – ковбойські чоботи зі зміїної шкіри, кругле, як місяць уповні, обличчя й трохи витрішкуваті очі надавали йому завжди здивованого вигляду. Саме цей вираз часто вводив в оману керівників слідчих груп, коли вони вперше зустрічалися з Бйорном Гольмом. Але правда в тім, що він був найталановитішим криміналістом після славетних часів Вебера. Гольм був зодягнений у м’яку замшеву куртку з торочками й плетену растаманську шапочку, з-під якої стирчало найгустіше руде волосся, яке тільки бачив Хаген на цьому березі Північного моря. Воно майже повністю вкривало щоки.

Гольм заїхав на тимчасову парковку, машина, схлипуючи, зупинилася, й чоловіки вийшли. Хаген підняв комір плаща, який, звісно, аж ніяк не рятував від крапель дощу, що бомбардували його лису макітру. Навколо лисини росло таке густе волосся, що дехто мав підозру, що насправді волосся у Гуннара Хагена росте чудово, та перукар у нього трохи дивакуватий.

– Послухай-но, невже твоя куртка цілком водонепроникна? – спитав Хаген, коли вони підходили до входу.

– Цілком.

Коли вони ще були в машині, їм зателефонувала Кая Сульнес, повідомляючи, що літак «САС» із Лондона приземлився на десять хвилин раніше й що Харрі Холе вона загубила. Вони зайшли крізь двері, що обертаються. Гуннар Хаген почав пильно роззиратися навкруги, побачив Каю, що сиділа на валізі біля стійки таксі, кивнув їй і попростував до дверей, з яких виходили пасажири, котрі щойно прилетіли. Вони з Гольмом пройшли всередину, коли двері розчинилися, випускаючи пасажирів, що виходили. Охоронець хотів їх зупинити, але мало не вклонився, побачивши посвідчення, яке показав Хаген, гаркнувши: «Поліція!».

Хаген, повернувши праворуч і не зупиняючись, проминув митників із собаками, металеві стійки, які скидалися на ті, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув двері комірчини в кутку.

І став, мов остовпілий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процідив крізь зуби:

– Привіт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко».

Бйорн Гольм спробував зазирнути начальникові через плече.

Він потім ще довго не міг забути побаченого.

Нахилившись над спинкою стільця, стояв чоловік, котрий уже зажив слави живої легенди не лише в Управлінні поліції Осло. Будь-який поліцейський у Норвегії, безсумнівно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково – неймовірне. Чоловік, з яким доводилося тісно співпрацювати і Гольму особисто. Утім, не так тісно, як митнику, який зараз стояв позаду живої легенди й рука якого у латексній рукавичці виглядала з-під білих сідниць живої легенди.

– Він мій, – мовив Хаген митникові, знову помахавши посвідченням. – Відпустіть його.

Митник витріщився на Хагена. Здавалось, ніби йому геть не хочеться зупиняти огляд, і лише коли в комірчину увійшов його начальник, літній чоловік із золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув її. Жертва тихо простогнала.

– Одягай штани, Харрі, – мовив Хаген і відвернувся.

Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.

– Чи тобі теж було добре?

Побачивши трійко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес підвелася з валізи. Гольм пішов підігнати машину, а Хаген – до ятки, щоб купити щось попити.

– Тебе часто так перевіряють? – спитала Кая.

– Та щоразу, – відповів Харрі.

– А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.

– Навіть не сумніваюся.

– Чому ж це?

– Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.

– Гадаєш, митники такі упереджені?

– Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?

– Ні. – Кая засміялася. – Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти – поліцейський, і пропустити.

– Хіба хтось казав, що вони не знали?

– Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.

– Упізнали. Себто – нечесного поліцейського.

– Справді? – подивувалась Кая.

Харрі поліз за цигарками.

– Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.

Кая кивнула.

– Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.