Чтение онлайн

Пан Попастратос зіскочив з ліжка й, майже голяка вибігши на палубу, побачив, що корабель тільки наразився на піщану мілину й затонути не може. Але меч «Ель-Сейфа» так глибоко зануривсь у пісок, що на швидке визволення не було надії.

На щастя, того ж дня поблизу плив арабський вітрильник, нахуда якого згодився взяти пана Бабелона та Попастратоса принаймні до Обока. Наказавши команді вивільняти корабель з мілини, вони рушили далі.

Виявилося, що їм пощастило, бо Башир з'явився в Обоку лише тридцять шість годин тому: він відіслав назад Саїдів вітрильник і пересів на прочанський корабель, який повертався з Джидди — порту поблизу святого міста Мекки — й кинув тут якір лише для того, щоб висадити прочан.

— Куди ж він поплив?

— До Адена.

— Хай йому біс! Невже цей клятий Башир вирішив утекти аж до Індії! — забурчав пан Попастратос.

І це було цілком можливо, бо багато індійських мусульман їдуть до Мекки, а звідти, звичайно ж, повертаються додому.

— Побачимо! — знизав плечима пан Бабелон, і його тон свідчив про те, що він ладен гнатися за Баширом і туди.

Пан Попастратос плюнув і запалив нову сигарету.

Вирушити з Обока просто на Аден вони не мали змоги, а тому перепливли через протоку до Джибуті, [13] де сподівалися знайти чи найняти корабель.

Була неділя, на вежах храмів видзвонювали дзвони, а французькі колоніальні чиновники бундючно походжали по облямованому пальмами майдану. Французи були вдягнені в довгі білі штани, чорні черевики, кулясті білі тропічні шлеми, що нагадували величезні гриби, та у високі тверді сніжно-білі комірці, на шпонках яких висіли схожі на вішальників краватки. Чиновники нагадували воскові фігури, що їх паризький декоратор за власним смаком заради жарту повдягав у колоніальні костюми.

Пан Бабелон і пан Попастратос ішли джибутійськими бульварами. Попастратос квапився, а Бабелон замріяно вдивлявся в білі постаті. Вони нагадували йому Францію, ту Францію, за якою він так сумував. А пальми на набережній в Джибуті нагадували пальми Ніцци на Лазурному березі, за яким він сумував найдужче… Занадто вже довго смажився він тут, на берегах Червоного моря, й занадто рідко виривався до Європи, але навіть і під час тих коротких та нечастих візитів пан Бабелон якомога швидше влаштовував усі справи й чимдуж поспішав на Лазурний берег. Там він не носив ні зеленої парасольки, ні синіх окулярів, ні червоної фески. Там він ставав цілком іншим паном Бабелоном: у легкому фланелевому костюмі з квіткою в петельці піджака, з легеньким капелюхом на голові й палицею, інкрустованою кованим сріблом. Велика перлина на краватці була єдиним відблиском Червоного моря, єдиною ниткою, що зв'язувала пана Бабелона з Массауа. Ох, то чудово!.. Але настануть ще кращі часи, коли пан Бабелон залишить ці місця назавжди…

Так мріяв пан Бабелон. Проте, коли пан Попастратос, наймаючи корабель, простяг руку по гаманця, Бабелон, хоч і перебував іще в полоні мрій, затримав ту руку:

— Облиште, приятелю, це вже моя справа. Ви вельми люб'язно доправили мене безкоштовно аж до Обока — тепер моя черга.

Пан Попастратос чемно вклонився. В просякнутій європейським духом атмосфері Джибуті і його потягло на світські манери.

Того ж дня корабель вийшов у море, а наступного ранку він уже блукав у лабіринті червоних скель та острівців, що виступали з моря, нагадуючи верхівки червоних, затоплених гір. Це було гарне видовисько. Червоні й пурпурові, наче кров, скелі кидали на море темно-сині тіні, а біля їх підніжжя море креслило одвічну, сліпучо-білу смугу прибою. Птахи літали навколо й кричали майже людськими голосами, ніби перегукуючись одне з одним або випробуючи, відізветься луна чи ні. Це було чарівно, і Аден уже був неподалік.

А трохи згодом, осяяне промінням дополудневого сонця, з'явилося громаддя великих квадратних будинків у захистку розлогої гори мідяного кольору. Два англійські військові кораблі куняли на гладіні затоки, синьої й нерухомої, схожої на килим. І все тут було нерухоме, тільки гірські орли змахували у височині крильми й зникали вдалині в горах.

Ловці Саїдових перлів виконали деякі портові формальності, зійшли на берег, і пан Бабелон наказав нахуді чекати.

— А тепер, — звернувся він з посмішкою до Попастратоса, — тепер, любий приятелю, спробуємо пошукати щастя кожен самостійно.

Мені здається, що Башир іще тут, в Адені. Побачимо, хто з нас раніше знайде його.

Пан Попастратос погодився. Він і сам хотів запропонувати те саме, бо охочіше працював на свій страх і риск.

Він сів у двоколісний екіпаж і, не гаючи часу, вирушив до центру міста. Пан Бабелон задумливо стежив за ним… а тоді також найняв екіпаж, але поїхав у іншому напрямку.

Бабелонів шлях лежав уздовж берега затоки до скелястого виступу, що його Аденський півострів простягає, наче клешню, до моря. Залишилися позаду кам'яні будинки міста, англіканська каплиця з невгаваючими дзвонами, і ось уже лише низенькі бараки тулилися до порошної землі. Потім скінчилися й бараки, і екіпаж пана Бабелона зупинився перед огорожею з колючого дроту. Зійшовши з екіпажа, пан Бабелон простяг свою візитну карточку вартовому-англійцеві, пройшов за колючий дріт до брами камінної споруди командування фортеці й незабаром опинився у кабінеті полковника Х'юза.

Полковник Едвін Х'юз, червонолиций чоловік середнього віку зі щіточкою шпакуватих вусиків під носом, був у сорочці кольору хакі з розстебнутим коміром, у галіфе й легеньких жовтих кавалерійських чоботях. Ліву руку він носив на перев'язі, бо поранив її, але не в бою, а під час гри в кінне поло. Над головою в полковника гойдалася індійська пунка — довгий вузький клапоть тканини, причеплений до тички під стелею. Мотузок від тички тягся через систему блоків аж за двері, де сидів семирічний хлопчик-тубілець і смикав безупинно за мотузок, створюючи для полковника вітерець.

Х'юз підвівся, вітаючи пана Бабелона люб'язною усмішкою:

— Хеллоу! Найінформованіша людина на берегах цього Червоного пекла з'явилася нарешті особисто!

— Ви надзвичайно спостережливі,— сказав пан Бабелон, утираючи піт; англійською він також розмовляв майже бездоганно. — Справді ж бо не існує Червоного моря, а існує лише Червоне пекло, та ще й до того ж це пекло не червоне, а блакитне. І я вже ситий цим подвійним обманом по горло.

Х'юз засміявся:

— Ви? Ситі по горло?

— Еге ж, — притакнув пан Бабелон. — А коли взяти до уваги, що після смерті я, вірогідно, потраплю до пекла, то стає не зрозуміло, чому я повинен потерпати в ньому ще й за життя.

— Ви говорите так, наче прийшли попрощатися, — зазначив полковник, мляво примружуючи очі: кімнату заливало сонячне сяйво, що відбивалося від скель.

— Я прийшов… — почав пан Бабелон, — краще мовити, приплив сюди з багатьох вельми поважних причин. Перш за все, я шукаю тут якогось Башира і сподіваюсь, що ви мені допоможете. По-друге, я привіз сюди пана Попастратоса, купця з Массауа…

— Кгм! — хмикнув полковник без будь-якої зацікавленості.

— …справжнє ім'я якого ви, мабуть, колись уже чули, — спокійно додав пан Бабелон. — Це, на мою думку, Ерік Ліб.

— Як? — вигукнув полковник, цього разу виявляючи аж занадто великий інтерес. — Ліб? Це ваше припущення?

— Ні. В мене є відповідні докази, — всміхнувся чоловік у синіх окулярах, дістаючи щось із нагрудної кишені…

Далі події розвивалися дуже швидко. Так швидко, що, коли англійська поліція, яку на безпечній відстані супроводив пан Бабелон, увірвалася до Баширової кімнати в тубільному караван-сараї, Башир ледве встиг закрити миску з перлами полою свого халата. Що ж до пана Попастратоса, який прибув сюди десять хвилин тому, то він не спромігся ні на протест, ні на захист.