Чтение онлайн

— Чого ж у тебе так раптом змінилися плани? — спитав я, відчуваючи, що питаю не про те, про що хотів би довідатись.

— Дорогий мій! — відповів він. — Хіба ти не знаєш, що інколи єдине слово змінює не тільки плани, а й самих людей… А що ж казати про цілу розмову!.. — докінчив він пошепки.

Пакуючись далі і збираючи різні речі, він вийшов у зал.

Минула хвилина — не повертається, минула друга — не повертається… Я заглянув крізь прочинені двері й побачив, що він стоїть, спершись на спинку стільця й невидющими очима дивиться в вікно.

— Стаху!..

Він опам’ятався, знову став пакуватися і спитав:

— Чого тобі?

— З тобою щось діється.

— Нічого.

— Я давно вже не бачив тебе таким.

Він усміхнувся.

— Мабуть, з того часу, як зубний лікар вирвав мені зуба, до того ж здорового.

— Дивними здаються мені оці твої збори в дорогу, — промовив я. — Може, ти мені що-небудь скажеш?

— Сказати?.. Ага, правда… В банку у нас лежить щось сто двадцять тисяч, отже, грошей вам вистачить… Далі…

Що ж далі?.. — питав він сам себе. — Ага!.. Можеш уже не робити секрету з того, що я купив будинок Ленцьких. Навпаки, зайди туди і признач мешканцям квартирну плату на старих умовах. Пані Кшешовській можеш збільшити там на якихось кільканадцять карбованців, нехай посердиться, але бідняків не руш… Там живе якийсь швець, якісь студенти, — бери з них, скільки даватимуть, аби регулярно платили.

Він глянув на годинник, видно, побачив, що ще має час, ліг на канапі й замовк, заклавши руки за голову й заплющивши очі. Вигляд у нього був невимовно жалісний.

Я сів на канапу у нього в ногах і сказав:

— У тебе щось трапилось, Стаху?.. Скажи, що саме?

Я наперед знаю, що не зможу тобі допомогти, але знаєш… журба однаково, як отрута, її треба виплюнути…

Стасик знову усміхнувся (як я не люблю оцього його напівсміху) і, помовчавши трохи, відповів:

— Пам’ятаю (давно це було), якось я сидів з одним жевжиком у кімнаті, і от він зробився занадто одвертий: розказав мені неймовірні речі про свою родину, про свої стосунки з усякими людьми, про свої подвиги, а потім дуже уважно вислухав історію мого життя. Ну, і добре цю історію використав…

— Що це означає? — спитав я.

— Те означає, старий друже, що оскільки я не збираюсь витягати ніяких зізнань з тебе, то не маю наміру робити їх і сам.

— Що? — вигукнув я. — Так ти розумієш дружню одвертість?

— Годі тобі, — відповів він, устаючи з канапи. — Може, воно й добре, але для інституток. А втім, мені нема чого звіряти навіть тобі. Як мені все набридло!.. — пробурчав він, потягаючись.

Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.

На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.

— Ти їдеш в Париж? — спитав він Стаха.

— А ти відкіля знаєш?

— О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.

Стах здригнувся.

— Що воно за людина? — спитав він доктора.

— Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, — відповів Шуман. — Ну, й екс-конкурент…

— Це мені байдуже.

Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.

Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.

— Коли повернешся? — спитав його доктор.

— Хотів би… ніколи, — відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.

Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.

Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам’ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)

Раптом (навіть не знаю чому) у мене виникла підозра, що несподіваний від’їзд Стаха має зв’язок з політикою.

Я вирішив запитати Шумана, а щоб він про це не догадався, я почав манівцями:

— Чогось мені здається, що Вокульський… ніби теє… трохи закоханий?!

Доктор спинився серед тротуару й, сівши на свою палицю та відкинувшись назад, так зареготав, що прохожі, на щастя, нечисленні, стали оглядатися.

— Ха-ха-ха! Це ви аж сьогодні зробили таке неймовірне відкриття?! Ха-ха! Ну й дотепний старий!

Це був дурний жарт, проте я на нього відповів:

— Зробити це відкриття легко було навіть людям… не таким вправним, як я (здається, я його таки підчепив).

Але я, пане Шумане, люблю бути обережним у своїх припущеннях. До того ж я не думав, що від такої простої штуки, як любов, чоловік може викидати отакі коники.

— Помиляєтесь, старий, — відповів доктор, махаючи рукою. — Любов є звичайна, природна річ, а може, навіть заповідана людям від бога. Але ваша дурна цивілізація, що грунтується на римських поглядах, давно вже померлих і похованих, на інтересах папства, на трубадурах, аскетизмі, кастовості та інших таких нісенітницях, з природного почуття зробила знаєте що?.. Зробила нервову хворобу!..

Ваша так звана любов рицарсько-церковно-романтична, насправді — огидна торгівля, що грунтується на обмані, який цілком справедливо карається каторгою під назвою шлюбу. Але горе тим, котрі на цей ярмарок приносять свої серця! Скільки ця любов поглинає часу, праці, здібностей, навіть і життів! Я це добре знаю, — казав він далі, важко дихаючи від гніву. — Правда, я єврей і залишусь ним до смерті, але виховався серед вас і навіть заручився з християнкою… Ну, і нам так старанно допомагали здійснити наші плани, так опікувалися нами в ім’я релігії й моралі, традицій і ще хтозна-чого, що вона померла, а я намагався отруїтись. Я, такий розумний, такий лисий!