Чтение онлайн

— Це хімія вуглецевих сполук…

— А що ви думаєте про хімію водневих сполук?

— Думаю, що її нема.

— Навпаки, вона є! — заперечив Гейст. — Тільки замість різноманітних ефірів, жирів та ароматичних тіл вона дає нові сполуки… Нові сполуки, мсьє Сюзен, з дуже цікавими властивостями…

— А яке мені до всього цього діло? — глухо відповів Вокульський. — Я купець.

— Ви не купець, а людина в останній стадії розпачу, — сказав Гейст. — Купці не думають про те, щоб скочити з повітряної кулі. Я тільки-по побачив вас, одразу подумав: «Ось кого мені треба!» Але ви зникли з моїх очей.

А сьогодні випадок звів нас вдруге. Мсьє Сюзен, якщо ви багаті, ми повинні поговорити про водневі сполуки…

— Насамперед я не Сюзен…

— Це мені байдуже, бо я потребую тільки багатої людини в останній стадії розпачу, — сказав Гейст.

Вокульський дивився на Гейста майже злякано; в голові його одне по одному поставали питання: пройдисвіт чи таємний агент, божевільний чи, може, справді якийсь дух? [110] Хто його знає, чи сатана не легенда і чи не з’являється він в певні хвилини людям? Проте факт залишається фактом, що цей старик непевного віку розгадав найпотаємніші наміри Вокульського, який у той час марив про самогубство, але ще так несміливо, що й сам собі не міг признатися в цьому.

Гість не зводив з нього очей і лагідно та іронічно посміхався, а коли Вокульський розкрив рота, аби про щось запитати, він перебив його:

— Не турбуйтесь, добродію… Я з стількома вже людьми говорив про їхню вдачу та про мої винаходи, що наперед відповім на ваше запитання. Я — професор Гейст, старий божевільний, як кажуть в усіх кафе поблизу університету та політехнічного інституту… Колись мене називали великим хіміком, поки… поки я, не переступив межі поглядів, загальноприйнятих в сучасній хімії. Я писав наукові праці, робив відкриття — під своїм ім’ям або під ім’ям своїх співробітників, які, власне, сумлінно ділилися зі мною своїми доходами. Але відтоді, коли я відкрив явища, неймовірні порівняно з тими, про які повідомляється в щорічниках академії, мене називають не тільки божевільним, а навіть єретиком і зрадником.

— Тут, у Парижі? — прошепотів Вокульський.

— Авжеж! — засміявся Гейст. — Тут, у Парижі. Де-небудь в Альтдорфі або в Нейштадті відступником і зрадником вважається той, хто не вірить в пасторів, Бісмарка, десять заповідей і прусську конституцію. А тут з Бісмарка й конституції можна глузувати, зате під загрозою відлучення треба вірити в таблицю множення, теорію хвилевого руху, в сталість питомої ваги і таке інше. Назвіть мені хоч одне місто, де б люди не стискали собі мозку якими-небудь догмами, — і я зроблю його столицею світу й батьківщиною майбутнього людства.

Вокульський трохи заспокоївся; він певний був, що має діло з маніяком.

А Гейст дивився на нього і все посміхався.

— Я кінчаю, мсьє Сюзен, — казав він далі. — Я зробив великі відкриття в хімії, створив нову науку, винайшов не відомі досі промислові матеріали, про які навіть мріяти не сміли до мене. Але… мені бракує ще кілька надзвичайно важливих даних, а грошей у мене вже нема. На мої дослідження я чотири рази витратив усе своє майно, використав кільканадцять чоловік… А тепер мені потрібне нове майно і нові люди.

— Відкіля ж у вас до мене таке довір’я? — вже спокійно спитав Вокульський.

— Дуже просто, — відповів Гейст. — Про самогубство думає божевільний, негідник або людина, якій тісно на світі.

— А відкіля вам відомо, що я не мерзотник?

— А відкіля вам відомо, що кінь — не корова? — відповів Гейст. — Під час моїх вимушених канікул, які, на жаль, тривають по кілька років, я займаюсь зоологією і спеціально вивчаю гатунки людини. В одній цій дворукій породі я відкрив десятки видів тварин: від устриці і глиста до сови й тигра. Скажу більше, відкрив покручів цих типів: крилатих тигрів, змій з собачими головами, соколів у черепашачих панцерах, до чого, правда, вже сягнула фантазія геніальних поетів. І в усьому цьому стовпищі тварюк і потвор я лише зрідка знаходжу справжню людину, істоту з розумом, серцем і енергією.

Ви, пане Сюзен, безперечно, маєте людські властивості, через те я так одверто з вами й говорю; ви — один такий на десять, а може, й на сто тисяч…

Вокульський скривився; Гейст розсердився:

— Що? Може, ви гадаєте, що я підлабузнююсь до вас, щоб вициганити кілька франків?.. Завтра я знову прийду до вас, і ви впевнитесь, які несправедливі й дурні ваші підозріння…

Він підхопився з стільця, але Вокульський затримав його.

— Не ссрдьтеся, професоре, — сказав він, — я не хотів вас образити. Але мені майже щодня доводиться приймати тут всіляких світоплутів…

— Завтра я вам доведу, що я не світоплут і не божевільний, — відказав Гейст, — Покажу вам щось таке, що бачило не більш як шість або сім чоловік, яких… уже нема на світі. О, якби вони були живі!.. — зітхнув він.

— Чому ж завтра, а не сьогодні?

— Тому, що я далеко живу й не маю на фіакр.

Вокульський потиснув йому руку.

— Ви не образитесь, професоре, коли я…

— Коли дасте мені на фіакр?.. Ні. Адже я з самого початку сказав вам, що я жебрак, і, мабуть, чи не найзлиденніший в Парижі…

Вокульський дав йому сто франків.

— Та що ви, — усміхнувся Гейст, — вистачить десяти.

Хто його знає, чи не дасте ви мені завтра сто тисяч…

У вас багато грошей?

— Близько мільйона франків.

— Мільйон! — повторив Гейст, хапаючись за голову. — Через дві години я повернусь сюди. Аби тільки я став вам так потрібний, як ви мені.

— В такому разі, професоре, може, завітаєте до мене в номер на четвертому поверсі. Тут службове приміщення…

— Будь ласка, на четвертий поверх… Через дві години я буду, — сказав Гейст і вибіг з кімнати.

Через хвилину увійшов Жюмар.

— Замучив вас старий, правда? — спитав він.

— Що воно за чоловік? — недбало спитав Вокульський.

Жюмар випнув нижню губу.

— Він божевільний, це безперечно, але ще за моїх студентських років був визначним хіміком. Щось він там таке винаходив, кажуть, що має навіть кілька дивних зразків, але…

Він постукав себе пальцем по лобі.

— Чому ви називаєте його божевільним?

— Не можна інакше називати людину, — відповів Жюмар, — яка вважає, ніби може зменшити питому вагу фізичних тіл чи тільки металів, не пам’ятаю вже.