Чтение онлайн

Роботи у нього було небагато. Вранці він приходив у магазин, колишній Вокульського, а тепер Шлангбаумів, але залишався там, поки не починали сходитись продавці, а особливо покупці: Бо покупці, невідомо чому, поглядали на нього здивовано, а продавці (тепер усі, за винятком Земби, євреї) не тільки не появляли йому шани, до якої він звик, а навіть, всупереч зауваженням Шлангбаума, ставились до нього зневажливо.

Все це змушувало пана Ігнаца все частіше повертатись думкою до Вокульського. Не тому, що він боявся якого-небудь нещастя, а так собі…

Зранку, десь о шостій годині, він думав: чи Вокульський встає, чи ще спить і де він? У Москві чи вже виїхав з Москви і добирається до Варшави? Опівдні він пригадував ті часи, коли майже не було дня, щоб Стах не обідав з ним. А ввечері, коли лягав спати, казав сам собі:

— Напевне, Стах зараз у Сузіна… От вони там гуляють!.. А може, саме зараз їде в вагоні до Варшави і лягає спати?..

Буваючи в магазині, — а заходив він туди разів по кілька на день, незважаючи на косі погляди продавців та дратуючу чемність Шлангбаума, — він завжди думав, що за Вокульського тут було інакше.

Трохи його непокоїло, що Вокульський не подає про себе ніякої звістки, але вважав це за його дивацтво. «Він і здоровий був, то не дуже любив писати, а що ж тепер, коли він такий розбитий, — думав Жецький. — Ох, жіночки, жіночки!..»

Того дня, коли Шлангбаум закупив меблі й екіпаж Вокульського, пан Ігнац ліг у постіль. Не через те, що йому було жаль, — бо екіпаж та меблі були нікому не потрібні, — а через те, що речі розпродувались, ніби по смерті людини.

— Ну, а Стах, дяка богові, живий і здоровий!.. — казав він сам до себе.

Одного вечора, коли пан Ігнац сидів у халаті й думав, як він влаштує магазин Мрачевському, щоб утерти носа Шлангбаумові, в сінях раптом залунали поривчасті дзвінки та почулись якісь голоси.

Слуга, що вже хотів був лягати спати, відчинив двері.

— Пан удома? — запитав знайомий Жецькому голос.

— Пан хворий.

— Який він там хворий!.. Ховається від людей…

— Пане раднику, може, ми потурбуємо господаря? — озвався другий голос.

— Чого там потурбуємо?.. Хто не хоче турбот удома, нехай приходить у пивну…

Жецький підвівся з крісла, а в цю мить у дверях його кімнати показались радник Венгрович і торговельний агент Шпрот… Із-за них виглядала якась кудлата голова й замурзана пика.

— Не хотіла прийти гора до Магометів, то Магомети прийшли до гори!.. — вигукнув радник. — Пане Жецький… пане Ігнаце!.. Що це ви, мосьпане, виробляєте? А ви знаєте, що відтоді, як ми з вами останній раз бачились, ми знайшли новий гатунок пива!.. Постав отут, голубе, і приходь завтра, — додав він, звертаючись до замурзаного кудлача.

На цю команду кудлатий чоловік у великому фартусі поставив на умивальник кошика з тонкошиїми пляшками і три кухлі, після чого щез, немов складався з туману й повітря, а не з п’яти пудів м’яса.

Побачивши тонкошиї пляшки, пан Ігнац здивувався, але це почуття не можна було назвати неприємним.

— Скажіть на милость божу, що це з вами діється? — знову почав радник, розгортаючи руки, немов хотів обійняти весь світ. — Ви так давно не були з нами, що Шпрот навіть забув, який ви є, а я подумав, чи не заразились ви, бува, від свого приятеля отим чудацтвом…

Жецький спохмурнів.

— От сьогодні, коли я виграв у Деклевського заклад про вашого друга — кошик пива нової марки, — вів далі радник, — я й кажу Шпротові: знаєш що, забираймо це пиво та ходімо до старого, може, ми його розворушимо… Що ж, ви навіть не запрошуєте нас сідати?..

— Звичайно, дуже прошу, — відповів Жецький.

— І столик є, — сказав радник, розглядаючись по кімнаті, — і місце дуже затишне. Еге-ге, та ми можемо щовечора забігати до хворого пограти в карти… Шпроте, ану, голубчику, знайди там штопора та берись до роботи… Нехай шановний пан Жецький покуштує пива нової-марки…

— Який же ви, пане раднику, виграли заклад? — спитав Жецький, і обличчя його поступово прояснялось.

— Заклад про Вокульського. Діло було так. Ще в січні минулого року, коли ото Вокульський вештався по Болгарії, я сказав Шпротові, що пан Станіслав божевільний, що він збанкрутує і погано скінчить… А тепер, уявіть собі, Деклевський запевняє, що то він це сказав!.. Звичайно, ми заклалися на кошик пива, Шпрот посвідчив на мою користь, і от ми у вас…

Поки радник пояснював, у чому річ, Шпрот відкубрив три пляшки й поставив на стіл три кухлі.

— Ви тільки гляньте, пане Ігнаце, — казав радник, підіймаючи налитий кухоль. — Колір старого меду, піна, як сметана, а на смак, як шістнадцятилітня дівчина! От покуштуйте… Який смак, який букет!.. Заплющиш очі, можна присягтися, що п’єш ель [138] . О! Ну як? Я вважаю, що перед тим, як пити таке пиво, треба полоскати рота… Скажіть самі: ви пили коли-небудь щось подібне?..

Жецький випив півкухля.

— Пиво добре, — сказав він. — Чому ж ви гадаєте, що Вокульський збанкрутував?

— Усі в місті так кажуть. Бо якщо в людини є гроші та смалець у голові, якщо вона нікому не напаскудила, то чого ж їй тікати з міста світ за очі?

— Вокульський поїхав у Москву.

— Говорила-балакала!.. Він так вам сказав, аби замести сліди. Але сам же він себе й викрив, коли навіть відмовився від своїх грошей…

— Від чого відмовився?.. — вже сердито спитав пан Ігнац.

— Від грошей, які у нього лежать в банку, а головне — у Шлангбаума… Разом їх буде тисяч з двісті. Ну, а коли людина залишає напризволяще таку суму, тобто просто викидає її на вітер, то значить, що вона або здуріла… або утяла щось таке, що вже не сподівається одержати свої гроші. Всі чисто в місті обурені тим… тим… навіть не хочу називати його власним ім’ям.