Чтение онлайн

А потім, провівши дочку до кабінету й разів кілька подивившись у дзеркало, додав:

— Ну, скажи сама, чи можна не вірити в милосердність божу? Смерть цього чоловіка була б для мене тяжким ударом — і от він живий! Я мушу зав’язати з ним ближчі стосунки, а тоді побачимо, хто виграє: князь з своїм знаменитим адвокатом чи я з моїм Вокульським. Як ти гадаєш?

— Я тільки що сама про це думала, — відповіла панна Ізабелла, вражена тим, як збіглися їхні думки. — Папа, тобі неодмінно потрібен здібний і вірний чоловік.

— Який до того ж сам горнеться до мене, — додав пан Томаш. — Гострий розум! Він розуміє, що досягне більшого і завоює кращу репутацію, допомагаючи піднестись давньому родові, аніж якби сам ліз уперед. Дуже розумний чоловік, — вів далі пан Томаш. — Хоч він і здобув симпатію князя і всієї аристократії, але найбільше приязні виявляє мені. І не пожаліє про це, коли я відновлю своє становище…

Панна Ізабелла дивилась на гарненькі дрібнички, які оздоблювали стіл, і думала, що батько трохи помиляється, гадаючи, ніби Вокульський горнеться до нього. Вона не спростовувала його помилки, — навпаки, визнала в думці, що таки треба трохи зблизитися з цим купцем і пробачити йому… його громадське становище. Адвокат… купець… але ж це майже те саме: якщо адвокат може бути довіреною особою князя, то чому б купець (і все-таки як воно негарно!) не міг бути такою самою особою в домі Ленцьких?

Обід, вечір і кілька наступних днів панна Ізабелла провела дуже приємно. Дивувало її лише одне: за кілька останніх днів їх відвідало більше людей, аніж колись протягом цілого місяця. Бували години, коли в порожній недавно вітальні лунав сміх та веселі розмови, аж відпочилі меблі дивувалися з такої велелюдності, а в кухні слуги перешіптувались, що, мабуть, пан Ленцький відкілясь одержав великі гроші. Навіть дами, які ще на скачках не впізнавали панни Ізабелли, тепер прийшли до неї з візитами; а молоді люди хоч і не приходили, але впізнавали її на вулиці і шанобливо кланялись.

У пана Томаша теж тепер бували гості. Його відвідав граф Саноцький і наполегливо просив, аби пан Томаш умовив Вокульського перестати бавитися скачками та дуелями і взялись за справи спілки. Був граф Літинський і розказував дива про джентльменство Вокульського. А крім того, приїжджав кілька разів князь і просив пана Томаша, аби Вокульський не зважав на пригоду з бароном, не залишав напризволяще аристократії і пам’ятав про нещасну батьківщину.

— І умовте його, дорогий мій, — закінчив князь, — щоб він облишив дуелі. Це зовсім зайве; воно добре для людей молодих, а не для поважних і заслужених громадян…

Пан Томаш був у захваті, особливо коли згадував, що всі ці прояви визнання відбуваються напередодні продажу його будинку; рік тому така перспектива відстрашила б від нього людей.

— Я починаю посідати належне мені становище, — прошепотів пан Томаш і раптом оглянувся. Йому здалося, що позад нього стоїть Вокульський. Щоб заспокоїтись, він кілька разів повторив:

— Я нагороджу його… нагороджу. Він може бути певний моєї підтримки.

На третій день після дуелі панні Ізабеллі принесли дорогу шкатулку й листа, який схвилював її. Вона впізнала почерк барона.

В коштовній шкатулці справді лежав загорнений у папір зуб.

Трохи подумавши, панна Ізабелла одписала баронові дуже зичливого листа, запевнивши його, що вже не сердиться і шкатулку приймає, а зуба з належною шанобою надсилає власникові.

Тут уже не було ніякого сумніву, що тільки завдяки Вокульському барон помирився з нею і попросив пробачення. Панну Ізабеллу ця перемога майже розчулила, а до Вокульського вона відчула ніби вдячність. Вона замкнулася в своєму кабінеті й почала мріяти.

Мріяла про те, що Вокульський продав свій магазин і купив великий маєток, але залишився керівником торговельної спілки, яка дає величезні прибутки. Вся аристократія приймала його у себе, а вона, панна Ізабелла, зробила його своїм повірником. Він примножив їхні маєтності і довів їх до колишнього стану; він виконував усі її доручення; він ні перед чим не спинявся, якщо це було потрібно. Він, нарешті, знайшов їй чоловіка, гідного дому Ленцьких.

Все це він робив тому, що любив її ідеальною любов’ю, любив більш, ніж своє життя. І почував себе цілком щасливим, коли вона усміхалась до нього, або дарувала ласкавим словом, або за якусь виняткову заслугу сердечно стискала йому руку. Коли ж бог дав їй дітей, він знаходив для них бонн і вчителів, збільшував їхні маєтності, і, нарешті, коли вона вмерла (в цьому місці на прекрасні очі панни Ізабелли набігли сльози), він застрелився на її могилі… Ні, з делікатності, яку вона в ньому розвинула, він застрелився на кілька могил далі…

Прийшов батько і перебив її мрії.

— Здається, до тебе писав Кшешовський? — з цікавістю запитав пан Томаш.

Дочка показала на лист, що лежав на столі, й на шкатулку. Пан Томаш прочитав листа, похитав головою і нарешті сказав:

— Він все-таки божевільний, хоч і непоганий чоловік.

Але… Вокульський справді зробив тобі послугу: ти перемогла смертельного ворога.

— Я гадаю, що цього пана треба було б запросити колись на обід… Хотілося б познайомитися з ним ближче.

— Я вже кілька днів збираюся просити тебе про це!.. — радо відповів пан Томаш. — Не можна так суворо додержувати етикету з такою корисною людиною.

— Звичайно, — відказала панна Ізабелла, — адже навіть з вірними слугами ми поводимось часом ласкавіше, ніж звичайно.

— Схиляюсь перед твоїм розумом і тактом, Бельцю!.. — вигукнув пан Томаш і захоплено поцілував її в руку, а потім у чоло.