Любий бо-пер!..
Шрифт:
— Ге, цього разу тобі вдалося виборсатися, старий друже.
— Вдалося.
— Слава Богу. Я чув, ти вже не заразний?
— Так кажуть лікарі. Тому й запросив тебе до кімнати. Хоча ніколи не можна знати напевне. А ти?
— Тримаюся.
— Не підхопив?
— Досі ні. Хоча…
— Я вже не заразний. На думку лікарів.
— Будемо сподіватися, — стурбовано мовив Кіеш і, на моє чимале полегшення, ще трішки відсунув назад стільця. Уважний читач, либонь, зберіг у пам'яті думку літературних кіл про те, що мій приятель Кіеш один з найнебезпечніших представників нашої національної літератури. Варто йому відкрити рота, як звідти, ніби з пульверизатора, в лице співбесіднику фонтанує цілий водоспад з дрібних крапель слини. Суспільна думка стверджує, що в його слині міститься величезна кількість солі й ензимів, тому вона така ядуча.
Відчуваючи спокій за свої очі й вуха, я намагався люб'язно розважати свого гостя.
— Отже, — мовив я, — гадаю, для мене небезпека вже позаду. А ти, однак, не можеш похвалитися гарним кольором обличчя, любий друже.
— Ти це зауважив? — спитав Кіеш з жахом.
— Ти блідий.
— Блідший, ніж завше?
— І, здається, схуд!
— Анітрохи, — відповів Кіеш, — Навпаки, погладшав.
— Це не здорово, — мовив я. — Я просто зауважив, любий друже, що твій вигляд змінився, а такі зміни в нашому віці є зазвичай передвісниками ще більших перемін.
— Що ти маєш на увазі?
— Нічого, — відказав я. — Люди плещуть язиками. Ти вже був у лікаря?
— Навіщо? І близько до них не підійду, друже. Пошесті поширюють саме лікарі, ти не знав? Лікарі — це гадюки, мій друже, що їх людина пригріла на своїх грудях.
— Не будь невдячним, — сказав я. — Врешті, тебе теж хтось із лікарів м'яко спроваджуватиме на той світ.
— Годі про це! — нервово кинув Кіеш. — Не люблю прикладів з власною персоною… Словом, ти вже поза небезпекою, і вже не заразний? Твій стан був справді такий тяжкий, як про це казали?
— Аж ніяк, — відповів я. — Незначне запалення легенів. Яке ускладнилось запаленням ниркової миски й серцевого м'язу. Для такого залізного організму, як мій, це сущі дурниці! А що про мене теревенили?
— У Спілці письменників бідкалися, що ти не зможеш…
— Не зможу виборсатися? Ти диви, там ще пам'ятають про мене?
— Про кожен твій подих, друже, — мовив Кіеш надзвичайно м'яко, його погляд надовго вкляк на моєму обличчі, ніби сподівався забезпечити мені постійний добрий гумор.
— Звісно, у Спілці про тебе знають все. Я довідався, що на найближчому засідання ми вибиратимемо почесного голову, якщо міністерство теж підтримає.
— А чому б не підтримати? — сказав я, ледь усміхаючись.
— Міністерству потрібна людина, яка на загал виступає в опозиції, та, по-суті, зробить усе, що від неї захочуть. Вони не знайдуть кращої кандидатури, як я. А ти б згодився?
— Чому б ні? — спитав я, вдаючи здивування. — Чому ж не згодитись?
— Поки що до цього не дійшло, — мовив мій приятель Кіеш, нервово бризкаючи на мене таким потоком слини, що я несамохіть аж відсахнувся, — пів Спілки хворіє.
— Я дочекаюся, поки вони одужають, — мовив я, — а далі, доки друга половина звалиться в ліжко і теж лікуватиметься, колектив у повному складі може віддати голоси за мене. Ну, що скажеш, хіба я сьогодні не сповнений любові до ближнього?
— Браво, — сказав Кіеш. — А ти взагалі читав?
— Читав.
— Гарне видання.
— Чудове.
— Жаль, що подався в поети й пише вірші. Міг би стати прекрасним прозаїком.
— А ще кращим редактором.
— Згоден. Має першокласний організаторський талант.
— Надто, коли облаштовує власні справи.
— Блискучий початок.
— Отже, журналістом теж…
— Чи в якійсь видавничій конторі.
— Книжковим агентом, друже!
— Браво. Всіх би охопив.
— Навчив би читати півкраїни.
— В першу чергу свої книжки.
— Дорогий друже, — сказав я, — на крутому підйомі, що веде в історію літератури, трапляються ризиковані повороти. Ми вирушаємо з долу, наділені талантом завбільшки з вістря шпильки — таких півтисячі в країні, — і, повертаючи то праворуч, то ліворуч, здобуваємо ті високогірні знаряддя, які допомагають нашому мізерному таланту досягти вершини. Серед знарядь насамперед слід згадати люб'язну, навіть захоплену манеру триматися, це присипляє пильність зовнішнього світу, за нею йде мудре базікання, щоб утримувати критиків на короткому повідку, далі пара ударів кинджалом в сідниці суперників, аби ті поштиво підскакували, бачачи наші кар'єрні успіхи. Якщо ж наш талант дорогою змаліє, регулярно розводитимемо його водою і, для противаги, модифікуємо нашу манеру: строгість і зверхність — найкращий спосіб прикрити духовне падіння, знаю по собі. Певна річ, є й інші різновиди розподілу ролей; доволі вигідною мені видається бойова позиція мовчазного письменника, який, чогось не знаючи, маскується під німого Сократа, й не висловлює того, що відразу стрельнуло в голову. Вдала також личина генія-психа, що з ножем у зубах, з блазенським ковпаком на голові, не гребує численними спробами самогубства, щоб тільки потрапити до шкільних підручників. Якщо геній проб'ється ще вище, до визнання усієї нації, навіть патріотів поза межами країни, тоді спрацьовує лірична обробка посібника з ентомології чи сексопатології…
Зненацька мені це набридло: я, либонь, не однодумець пана Петера Кіеша! Це був найсприятливіший момент, аби попрощатися з ним.
— Що скажеш?
— Про що?
— Про смерть наших колег.
— Хто вмер на цей раз? — спитав він надміру знервовано.
— Бідолашний Янош Курейс молодший.
— Вже кілька місяців…
— Я довідався лише тепер. Чув, що він теж…
Мій улюблений друг виказав свою занепокоєність новим схвильованим водограєм слини.
— Так-так, грип, — підтвердив він. — Але годі про мертвих!
— Чому годі? — мовив я сердечно. — Мертві вже не зашкодять, якщо їх хвалити. Гадаю, бідолашний Шома Деметріус…
Кіеш зблід.
— Деметріус? Він теж…
— Ну-у… так… — мовив я. — Чи, принаймні, при смерті.
— Я не розумію. Ще минулого тижня…
Я задумався, яким способом умертвити бідолашного Деметріуса, однак швидко знудився.
— Автокатастрофа, — сказав я. — Він перевернувся в канаву, принаймні, я таке чув. Дарма, любий друже, всі, хто живе, рано чи пізно…