Чтение онлайн

–  Цілком можливо, - відповів лис.
– На Землі чого тільки не побачиш…

–  О, це не на Землі,- заперечив маленький принц.

Лис нібито дуже здивувався.

–  На іншій планеті?

–  Так.

–  А мисливці є на тій планеті?

–  Нема.

–  Як цікаво! А кури є?

–  Нема.

–  Ех, світ недосконалий!
– зітхнув лис. А потім знову повернувся до того самого:

–  Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім - дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі…

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

–  Будь ласка… приручи мене!

–  Я б радо, - відмовив маленький принц, - але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.

–  Узнати можна лише те, що приручиш, - мовив лис.
– Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля - приручи мене!

–  А що для цього треба зробити?
– спитав маленький принц.

–  Треба бути дуже терплячим, - відказав лис.
– Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова - це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче…

Назавтра маленький принц прийшов знову.

–  Краще, якби ти приходив о тій самій порі, - попросив лис.
– Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Повинні бути обряди.

–  А що таке обряд?
– поцікавився маленький принц.

–  Це теж річ давно забута - розтлумачив лис.
– Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину - на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це чудовий день - четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля.

Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:

–  О, я плакатиму по тобі.

–  Сам винний, - мовив маленький принц.
– Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…

–  Авжеж, - згодився лис.

–  Але ж ти плакатимеш!
– мовив маленький принц.

–  Виходить, ти нічого не вигадав.

–  Вигадав, - заперечив лис.
– Згадай, що я казав про золоте збіжжя.

Він замовк. Потім додав:

–  Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа - єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов глянути на рожі.

–  Ви нітрохи не схожі на мою рожу, - мовив він їм.
– Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він - єдиний в усьому світі.

Рожі дуже зніяковіли.

–  Ви дуже гарні, але порожні,- сказав іще маленький принц.
– Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця - моя.

I маленький принц вернувся до лиса.

–  Прощавай… - мовив він.

–  Прощавай, - відповів лис.
– Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

–  Найголовнішого не побачиш очима, - повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

–  Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.

–  Моя рожа дорога мені… - повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

–  Люди забули цю істину, - мовив лис, - але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.

–  Я відповідаю за свою рожу, - повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

–  Добридень, - мовив маленький принц.

–  Добридень, - озвався стрілочник.

–  Що ти тут робиш?
– спитав маленький принц.

–  Сортую пасажирів, - відповів стрілочник, - відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд - ліворуч, поїзд - праворуч.

I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка стрілочника заходила ходором.

–  Як поспішають, - здивувався маленький принц.
– Чого вони шукають?

–  Навіть сам машиніст цього не знає, - мовив стрілочник.

Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.

–  Вони вже вертаються?
– спитав маленький принц.

–  Це не ті, - відповів стрілочник.
– Це зустрічний поїзд.

–  Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

–  Люди вічно невдоволені там, де живуть, - відповів стрілочник.

Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.

–  Вони женуться за тими першими?
– поцікавився маленький принц.

–  Ні за ким вони не женуться, - мовив стрілочник.
– Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.

–  Лише діти знають, чого шукають, - сказав маленький принц.
– Вони витрачають стільки часу на ганчір'яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть… - Їхнє щастя, - мовив стрілочник.