Чтение онлайн

Він усміхається: довго ж думала.

– Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.

– Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.

– А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?

– А ти укр нещасний.

– Щасливий, – виправляє він.

– Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.

– Я теж, – каже він.

Знову тільки лопати та земля перемовляються.

– Несемо? – нагадує він.

Беруться за кінці рядна.

– Чекай, надірвешся.

Він скидає кілька лопат землі.

– Добре, – не вгаває він, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе українкою відчуваєш чи ні?

– Та яка різниця, – каже вона.

– От-от, – він струшує рядно. – Яка, справді, різниця?

– Ладно, – каже вона після вагання, – я слов’янка.

– А конкретніше?

– Не можна бути просто слов’янкою?

– Та можна. Можна взагалі себе ніяк не ідентифікувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска.

– Здрасьті. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вільна від цих комплексів. Великоросія, Малоросія, це до мене – до мене особисто! – не має жодного стосунку.

– А хто деенерівцям їсти варить?

– Я брату і його товаришам їсти варю. Тимчасово, до речі.

– Тимчасово? Усе ясно. Тоді ти хохлушка.

– А ти тоді хохол.

– Ні, це не про мене.

– Чому ж? Що тобі не подобається?

– Бо хохли – це… Як би сказати?… Ті, хто самі себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванці… Терпіли… Шукачі вигоди… Як вигідно – так і вчинятимуть. Треба буде мовчати – мовчатимуть. По писку від сильнішого дістануть – обітруться. Треба буде спостерігати – спостерігатимуть. На вчинок не здатні. І це загалом не про нас, не про вас, бо хохли є усюди. Там, звідки я є, їх теж достатньо.

– Ні, я не хохлушка, – каже тоді Ольга. – Не знаю, хто я є.

– А що ти любиш? Що ненавидиш?

Ольга замислюється. Справді, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про їжу ж мова і не про географію.

– Люблю свою землю, свій степ, – каже вона, – як пахнуть трави під сонцем. Найбільше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вітька непутящого, сестру та племінників. Оцю хату з гнилою підлогою. Тому тут з нею і мучуся, хоча усім моїм це зараз непотрібно. Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно.

Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна.

Роман не міг очей відвести.

– То що тобі сказати, українко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське.

Він мився за сарайчиком, стоячи у траві. Фиркав, наспівував щось, вилив на себе два відра води з криниці – повернувся радісний, волосся скуйовджене, рушник на плечі. Гумові капці чвакають при кожному кроці, з одягу – лише картаті сімейні труси. Ольга у магазині купила, сказала, що братові.

Що тут було не так?

Дитячих голосів не було чути. Ні сміху, ні плачу.

Лиш гудіння моторів, тріщання автоматів на віддалі та поодинокі вибухи за селом. Іноді до вух долітали уривки розмов, хтось проходив уздовж паркана, стишено розмовляв із кимось, може, й по мобілці. Місцеві. Гучні голоси належали господарям ситуації, ті ні від кого не ховалися, розмовляли впевнено, реготали виклично. Світ належав їм. Поміж них теж були місцеві.

Одного дня з протилежного боку паркана, наче з віття жердель, залетів на подвір’я клунок. Гепнувся у траву. Хтось, зазирнувши через щілину, знав, що Роман це побачить, що він на подвір’ї сам-один, обличчям до воріт, розвішує на мотузці свої штани й тільняшку. Він мав зрозуміти, що той пакунок для нього призначений.

Конец ознакомительного фрагмента.