Чтение онлайн

Марія думає.

— А море? Страшне, мабуть?

— Море? О Марієї Море страшне, але гарне. Сонце заходить, і бачиш чітко його злиття з водою. Вітер повіє, підніме хвилю, жбурне нею в просторі і покотить до самого краю. На березі — скелі з граніту. Високі скелі, сильні. Вдарить хвиля об скелю і розсиплеться, вдарить ще і знов розсиплеться. Хвилі ж як наша гора…

— Ох, Боженьку!..

— Так. А ще є краї холодні, льодові. Бував і там. Сонце так низько пливе над землею, завжди червоне і завжди сердите. А прийде зима — і зовсім сховається…

— На одну ніч, Корнію?..

— Ні, Маріє. Не на одну, а на багато ночей і на багато днів.

— А як же є?

— Хм… Як є? Темно. Темно на землі, а присвічує інше світло. Там мудрий Бог поставив інше світло, барвне, як веселка, і воно світить…

— І там також люди?

— І там люди. Скрізь люди. Б'ють дикого водяного звіра, вдягаються у шкіри. Там гори все з льоду. Море, вода, а на воді пливе гора… Такої у нас немає. Висока гора…

— Як у Межигір'ю?

— Де там! Вища.

— Як у Стовпці?

— Більша. У нас нема таких гір… Вони плавають по воді, сходяться і розходяться. Часом вітер попхне одну на другу, вдаряться і розіб'ються.

— Ті гори?

— Певно. А що ж?

— Корній! Ти все то бачив? А я, знаєш, догадувалася. Догадувалася, що ти стільки бачив. От і моя правда. Бач. Іноді людина не розуміє чогось, а серце каже: «Роби так і так». Йдеш і робиш. Коли б ти знав, як я любила тебе. От цього ніяк правдиво не розкажеш. Що не скажи, мало. Не можна, Корнію, розказати любові.

— Понімаю. Думаєш, я не любив?

— І ти любив? Корнію? Любив ти? Я думала, що ти любив. Думала так, їй-богу, думала. Раз прийшов ти на відпустку, йшов переді мною, не оглядуєшся, дівчина з тобою… Йду ззаду, болію і думаю: «А все-таки ти мене любиш. Коли б ти був добрим…»

— Матрос не сміє бути добрим. Не сміє, Маріє. От що…

— А ти ж?.. Ти ж матрос.

— Я землероб. Цонімаєш? Земля ніжить, а море гартує. Це вогонь і вода. От воно як. У морі гинуть люди на кожному кроці. На кожному кроці море каже тобі: «Ти є ніщо, людино, в порівнянні зо мною. Стань тільки на поверхню мою і погрузнеш…» А подивися — земля. Чим сильніше станеш, тим певніший… Земля і море… Так воно…

— І ти любив мене?

— Зрозуміло. Як звір. Іноді думав — піду і задушу. Тебе і його. Думав — гад він, знищу. Ах, їдять його комарі, думаєш. Вб'єш — на Сибір. Пустяк вніманія. І так терпів, поки матросом чувся, поки море в очах мерехтіло. Товариші твої зійдуться і регочуть, оповідають про бабів. І думав я: «Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова».

— І тепер ще думаєш, Корнію?

— Дівчина від землі не може бути така. Не знав. Дівчина від землі — це віра. Дівчина моря — зрада.

— Діти, — засовалася в запічку стара. — Спати пора. Заспіває півень — і на всеношну. Спіть…

Марія прокидається. Коло неї у колисці її дитина. Марія усміхається. Стара сказала їм «діти», а вона ж мати, і він батько. А може, й направду діти.

— Будемо спати.

Умостилися і замовкли. Лампадка перед образами горить далі. У таку ніч не можна гасити світла. Всі казки розповіли і вислухали, а надворі твориться друга казка. Зійшов місяць, зійшов великий і ясний, зупинився серед неба і дивиться на сонне село. Сплять засипані снігом хати. Тихо сплять і дивляться очима, щоб не проспати всеношну.

Перший день, другий і третій. Все це свята. Тиша минула. Загулялося, і полилася пісня, коляда. Минули дні. Новий Рік. Ще дні — і Водохрещі. По селі колодки справляють, Корній не останній. Скликав людей, і викотились на стіл наливки. Радості було, сміху, музики. По довгій мовчанці заговорила знов Корнієва гармонія. Молодиці приплескували в долоні і дрібно вибивали танці.

Дні йдуть далі. Ніхто не спиняє, ніхто не перечить. Місяць міняє місяць, і коли настав осінній, Марія одного вечора сказала:

— Корнію! Матимемо знов…

— Малого? Недобре тобі? Знизнула плечима.

— Ні, Корнію. Мені добре. Але праця надходить, знов не могтиму досить робити… А у нас же стільки праці…

— Що й кажеш, умерти не буде часу?

— Смійся. Вилічила дні, і виходить якраз на жнива…

— Ну і що ж? Все тоді родить — земля і ти. Чого ж дивуєшся?.. Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…

Весна принесла працю. У Корнія вже коні. Теличка отелилася і дістала повищення. Тепер вона корова і має свою теличку. Скінчилася сівба, і Корній приступив до цегельні. Вибрав на вигоні під пагорбком соняшне місце і викопав піч. Глина на місці. Воза свого дерев'яного на водовозку переробив, купив оселедянку і возив з криничини воду. Марія не зважає на свою вагітність. Підіткнувши високо спідницю, місить ногами глину, викладає заступом на стіл, а Корній формує цеглу і розставляє по току. До жнив виробили кілька стосів дзвінкої червоної цегли. На друге літо можна чекати хати.

І так кожний день закріпляв у Корнієві певність у свої сили і здібності.

Марія виросла на господиню і матір. Жала, пекла хліб, родила. Он бігають обмурзані підсвинки, скавучать. Он обдерлася хатина, опала глина і визирають погнилі кругляки. Там малий Демко заліз у кропиву, попікся і верещить. Марія все бачить, все чує, скрізь прикладає свої руки.

У кінці жнив Марія «розсипалася». Прибавилося аж двійко нових крикунів. Корній сказав, що коли так кожного року піде, то у них виросте ціле плем'я. Але це ж жарти, Маріє. Нічого, нічого.

Марія й не думає журитися. Не мала часу дмухати на них, тупцювати коло них, але вони й самі росли. Корній їде до міста і бере вже з собою старшенького. Хай привчається, подивиться на жидів і на возі посидить. За те дістане булку за цілі три копійки і великого, на виріст, кашкета або черевички.

А дні невпинною чергою пливуть. Настав і такий, коли Марія наварила і напекла не лише для своєї родини, а й для шістьох чужих людей. Сьогодні закладщина. Закладається фундамент нової хати. Нелегка це річ. Треба гроша, а де його взяти. Треба сили, треба людей. Конята, які купив кістяками і виправив, продав знов, а купив дешевші. Продав годовану льоху, на осінь сподівається урожаю овочів. І так зо всіх боків стягалося, що тільки можна, і будувалося, творилося нове, обновлене життя.