Марія

Шевченко Т. Г.

МАРІЯ

Поема

Радуйся, ты бо об­но­ви­ла

еси за­ча­тыя студ­но.

Акафіст прис­вятій Бо­го­ро­диці.

Ікос 10

Все упо­ваніє моє

На те­бе, мій пресвітлий раю,

На ми­ло­сердіє твоє,

Все упо­ваніє моє

На те­бе, ма­ти, воз­ла­гаю.

Святая си­ло всіх свя­тих,

Пренепорочная, бла­гая!

Молюся, пла­чу і ри­даю:

Воззри, пре­чис­тая, на їх,

Отих ок­ра­де­них, сліпих

Невольників. По­дай їм си­лу

Твойого му­че­ни­ка си­на,

Щоб хрест-кай­да­ни до­нес­ли

До са­мо­го, са­мо­го краю.

Достойнопітая! бла­гаю!

Царице не­ба і землі!

Вонми їх сто­ну і пош­ли

Благий ко­нець, о всеб­ла­гая!

А я, нез­лоб­ний, вос­пою,

Як процвітуть убогі се­ла,

Псалмом і ти­хим, і ве­се­лим

Святую до­леньку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убо­гої - убогій

Остатню леп­ту по­даю.

* * *

У Йо­си­па, у тес­ля­ра

Чи бон­да­ря то­го свя­то­го,

Марія в най­мич­ках рос­ла.

Рідня бу­ла. Отож не­бо­га

Уже чи­ма­ла підня­лась,

Росла собі та ви­рос­та­ла

І на порі Марія ста­ла…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій ха­тині,

В свя­то­му ти­хо­му раю.

Тесляр на най­мич­ку свою,

Неначе на свою ди­ти­ну,

Теслу, бу­ло, і струг по­ки­не

Та й ди­виться; і час ми­не,

А він і оком не миг­не,

І ду­має: «Ані ро­ди­ни!

Ані ха­ти­ноч­ки не­ма,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за пле­чи­ма?..»

А та стоїть собі під ти­ном

Та вов­ну білую пря­де

На той бур­нус йо­му свя­теш­ний

Або на бе­рег по­ве­де

Козу з ко­зя­точ­ком сер­деш­ним

І по­пас­ти, і на­поїть.

Хоч і да­ле­ко. Так лю­би­ла ж

Вона той ти­хий бо­жий став,

Широкую Тіверіаду,

І ра­да, аж сміється, ра­да,

Що Йо­сип си­дя­чи мов­чав,

Не бо­ро­нив їй, не спи­няв

На став іти; іде, сміється,

А він си­дить та все си­дить,

За струг сер­де­га не бе­реться…

Коза нап'ється та й па­сеться.

А дівчи­на собі стоїть,

Неначе вко­па­на, під гаєм

І смут­но, сум­но по­зи­рає

На той ши­ро­кий бо­жий став.

І мо­ви­ла: «Тіверіадо!

Широкий ца­рю озе­рам!

Скажи мені, моя по­ра­до!

Якая до­ля вий­де нам

З ста­рим Іоси­фом? О, до­ле!
–

І по­хи­ли­лась, мов то­по­ля

Од вітру хи­литься в яру.

Йому я ста­ну за ди­ти­ну.

Плечми моїми мо­ло­ди­ми

Його старії підоп­ру!»

І ки­ну­ла кру­гом очи­ма,

Аж іскри сип­ну­ли з очей.

А з доб­рих мо­ло­дих пле­чей

Хітон по­ла­та­ний до­до­лу

Тихенько зсу­нув­ся. Ніко­ли

Такої бо­жої кра­си

Ніхто не уз­рить! Злая ж до­ля

Колючим тер­ном про­ве­ла,

Знущалася над кра­со­тою!

О, до­ленько!
– По­над во­дою

Ходою ти­хою пішла.

Лопух край бе­ре­га най­шла,

Лопух зор­ва­ла і нак­ри­ла,

Неначе бри­ли­ком, свою,

Свою го­ло­воньку смут­ную,

Свою го­ло­воньку свя­тую!

І зник­ла в тем­но­му гаю.

О, світе наш не­за­хо­ди­мий!

О, ти, пре­чис­тая в же­нах!

Благоуханний сельний кри­не!

В яких га­ях? В яких ярах,

В яких нез­нає­мих вер­те­пах

Ти за­хо­ваєш­ся од спе­ки

Огнепалимої тії,

Що сер­це без ог­ню роз­то­пить

І без во­ди прор­ве, по­то­пить

Святії ду­моньки твої?

Де ти схо­ваєшся? Нігде!

Огонь зак­лю­нув­ся вже, годі!

Уже роз­жеврівся. І шко­да,

Даремне си­ла про­па­де.

До крові дійде, до кості

Огонь той лю­тий, не­га­си­мий,

І, не­до­би­тая, за си­ном

Повинна бу­деш пе­рей­ти

Огонь пе­кельний! Вже про­ро­чить,

Тобі вже за­зи­рає в очі

Твоє гря­ду­щеє. Не зри!

Сльозу про­ро­чую ут­ри!

Заквітчай го­ло­ву діво­чу

Лілеями та тим ряс­ним

Червоним ма­ком. Та зас­ни

Під яво­ром у хо­ло­доч­ку,

Поки що бу­де.

Увечері, мов зо­ря тая,

Марія з гаю ви­ход­жає

Заквітчана. Фа­вор-го­ра,

Неначе з зла­та-се­реб­ра,

Далеко, ви­со­ко сіяє,

Аж сліпить очі. Підня­ла

На той Фа­вор свої свя­тиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхну­лась. Зай­ня­ла

Козу з ко­зя­точ­ком з-під гаю

І заспіва­ла:

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, мо­ло­дая,

Милий бо­же, в твоїм раї

Чи я по­гу­ляю,

Нагуляюсь?»

Та й за­мовк­ла.

Круг се­бе сум­но озир­ну­лась,

На ру­ки ко­зе­ня взя­ла

І ве­се­ленькая пішла

На хутір бон­дарів убо­гий.

А йду­чи, ко­зе­ня, не­бо­га,

Ніби ди­ти­ну, на ру­ках