Чтение онлайн

Звідки взялися тут примари цих потворних звірів? Те, що вони неживі, Олег знав напевне. Але й міраж не міг виникнути на голому місці. Адже всі міражі в пустині обов'язково являють собою відбитки в нагрітому повітрі існуючих речей: води, дерев, сіл і міст, людей, караванів. Може, це марево виникло так само, як легендарний міраж з чорним монахом, про який він читав у якійсь книзі? Давно, в той час, коли тут були ще теплі, багаті різноманітною рослинністю болота і в них жили всі ці динозаври, зображення цих тварин полинуло в атмосферу. Від цього зображення виникло друге, потім третє, образи динозаврів передавалися від одного шару атмосфери до іншого, доки не потрапили в міжпланетний простір, де вже не було умов для їх цілковитого зникнення. Потім, через багато тисяч років, міраж знову потрапив у земну атмосферу і його бачили приблизно в тих самих місцях, де він в свій час виник. Це була зваблива легенда, якій легко було повірити якраз за таких умов, але Олег добре знав, що легенда все-таки залишається легендою. Бо неможливо навіть уявити, щоб повітря зберігало зображення якихось предметів, що потрапили в нього, на протязі багатьох тисяч років, а припущення, ніби міраж міг потрапити в міжпланетний простір, де немає атмосфери, тобто немає ніякого середовища для його існування, було зовсім безглуздим.

Ці думки промайнули в голові Трубачова за якусь долю секунди. І в ту ж мить він почув страшенний гуркіт. Тепер вже не лишалося сумніву, що це не просто марево, яке виникає в пустині в тихий гарячий день, а щось інше, загадкове й зовсім незрозуміле, бо ж ще ніколи не було в пустині міражу, який супроводжується звуками.

«Треба дізнатися! За всяку ціну дізнатися, що це таке», подумав Олег і смикнув за повід. Але кінь відмовився йти вперед. Він упирався передніми ногами, злякано хропів, мотав головою, скошуючи чорне, блискуче око на свого вершника.

Олег озирнувся, щоб покликати студентів, але від тих лишився тільки пил: вони мчали назад, попригинавшись до кінських грив.

Тоді Трубачов, зціпивши зуби, зірвав з себе сорочку, затулив нею коневі очі і все ж примусив його йти вперед, назустріч уламкові доісторичного світу, що несподівано виник тут, у самому серці Азії.

Кінь спочатку йшов поволі, потім, коли Олег почав підганяти його, прискорив крок й нарешті понісся юргою, яка не схожа ні на рись, ні на галоп. Так вміють мчати тільки коні пустині.

Кінь летів довго — і дивно: марево не наближалося, навпаки, ставало ніби більш розпливчастим і неясним, а звук все посилювався. Олег вже побоювався, що його барабанні перетинки не витримають цього шаленого ревища, в якому, здавалося, змішалося ревіння велетенських звірів, гуркіт грому і шум несамовитої води, що прорвала загати. Та ось на пустиню впала тиша, і Олег чув тепер тільки важке хекання змореного коня, тріск кандиму під його копитами й калатання свого серця.

— Зараз ми дізнаємося, що це за марево, зараз ми розкриєм цю таємницю, — пробурмотів він, ще щільніше притискуючись до гриви коня і вдивляючись уперед.

Та в цей час десь зовсім близько збоку тріснув, мов зламана суха гілка, постріл, кінь спіткнувся й на повнім скаку впав на пісок. Олег злетів з коня, двічі перевернувся в повітрі, вдарився потилицею об щось тверде й втратив свідомість.

У пустині рідко трапляються жирні, крихкотілі люди. Сонце і вітер висушують тут не тільки ріки, дерева й трави — вони й на людині, яка потрапляє надовго в піски, не залишають жодного грама зайвого м'яса. Постійний житель пісків, бадійє-нешин, як його називають в Ірані, вражає насамперед своєю незвичайною легкістю, стрункою поставою, що зберігається до глибокої старості, красивим, сухорлявим обличчям з крупними мужніми зморшками.

Тому коли Григорій Микитович і Елла побачили перед собою здоровенного бороданя з випуклим черевом і одвислими щоками, вони одразу зрозуміли, що це, мабуть, і є той Алаяр-хан, про якого їм говорив перекладач в Марестані.

— Вклоніться, — прошепотів перекладач. — Перед вами сам Алаяр-хан.

Але професор і Елла стояли прямо і дивилися просто у вічі товстому хану. Цілий день і цілу ніч їх везли майже без перепочинку, не знімаючи мішків з голови, і тепер їм обом хотілося впасти на пісок, заснути хоч на годину, але вони не робили спроби навіть присісти, не подавали виду, що смертельно втомилися.

Алаяр-хан щось швидко сказав, і перекладач передав професорові його слова:

— Хто ви і що ви робите в нашій пустині?

Професор мовчав, мовчала й Елла.

— Коли Алаяр-хан питає, не слід залишати його питання без відповіді, — злякано прошепотів перекладач.

— Я хотів би спершу знати, хто він такий, — спокійно сказав професор, — а вже тоді вирішувати, варто говорити з ним чи ні.

— Не роздмухуй вітром заперечень полум'я його гніву! — вигукнув перекладач. — Ти повинен уподібнитись тілу мертвяка в руках обмивача трупів мурдашира.

— Навіть так? — засміявся професор і раптом швидко пішов до Алаяр-хана. Той злякано відступив назад; бандити, що стояли біля нього, вхопилися за гвинтівки.

— Спитайте його, — повернувся професор до перекладача, киваючи на Алаяр-хана, — він, здається, поранений?

Не чекаючи відповіді, він підійшов впритул до Алаяр-хана і доторкнувся до його правої руки, яка біля передпліччя була обмотана товстим сувоєм шовкової тканини.

— Розмотайте! — наказав Григорій Микитович тим, що наставили на нього гвинтівки.

Вони загрозливо завертіли білками очей, але Алаяр-хан щось буркнув, і його охоронці вгамувалися. З намету позад хана вискочив худий, довгорукий чолов'яга з рідкою сивуватою борідкою на хитрому обличчі і, вклонившись Алаяру до самої землі, почав викрикувати окремі слова, серед яких найчастіше траплялося слово «аллах». Алаяр-хан одвернувся од нього й підставив руку професорові.

— Григорію Микитовичу, — підбігла до професора Елла. — Невже ви будете лікувати цього розбійника?

— Перш за все я — лікар, моя мила, — сказав їй Григорій Микитович. — Коли я бачу, що людина страждає, мій обов'язок — допомогти їй.

— Але хіба ви не бачите, що це за люди?

— Бачу, бачу, приготуйте, будь ласка, матеріали для перев'язки.

Алаяр-хан слухав цю словесну перепалку між професором і його помічницею, намагався хоч що-небудь зрозуміти і ніяково усміхався, що вже було зовсім не до лиця такому грізному ханові. Врешті він опам'ятався і закричав перекладачеві, щоб той пояснив, про що говорили між собою російські пезешки.