Чтение онлайн

Писарєва в перерві оточила молодь — студенти університету, військово-медичної академії. Вже коли перерва закінчилася, він сів на своє місце коло Марії з задоволеним радісним обличчям.

— Марі, — шепнув він, — мене просять виступити на одному неофіційному літературному вечорі. Я дав згоду. Підеш зі мною?

— Звичайно!

— А що, як я прочитаю реферат про Генріха Гейне? Я візьму просто свою статтю!

— І саме другу частину!

Хто потрапив на той вечір, тому поталанило! Молодь раділа, що побачила на власні очі й почула свого улюбленого критик». А Митя б'ув в ударі! Він з таким запалом прочитав свою статтю, немов мусив відповісти всім опонентам, довести всім вірність своїх думок. Марія раділа, бачачи, як слухають його, наче ковтають кожне слово.

Але й на долю Марії випала приємність, що стосувалася лише її.

До неї підвели чорнявого, ще молодого чоловіка з явно неросійським обличчям і неросійським акцентом.

— Знайомтеся, це сербський письменник, Світозар Маркович, бачите, ваш однофамілець, а це наша шановна відома письменниця Марко Вовчок—Марія Олександрівна, також Маркович!

— Не лише ваша відома — відома і в нас, і я вже знайомий з вами заочно, — вклонився Світозар Маркович, — у сербському журналі «Вила» надруковані ваші чудесні оповідання «Максим Гримач» і «Чумак» — «Кириджиа» по-нашому, і ще збираються друкувати інші! А в «Русалці», яку редагує наш знавець літератури, сам письменник Новакович, друкують ваш «Викуп».

— Дякую за таку увагу та ласку! — спалахнула задоволене Марія. — А хто переклав?

— Наш письменник Радованович. При нагоді я похвалюся йому, що мав честь познайомитися з авторкою.

Значить, її твори, особливо її «Народні оповідання», линули та линули по світах, і з них люди довідувалися про Україну, український народ, пізнавали й українську письменницю. У «Ceska Vcиla», додатку до чеського журналу «Kvйty», дали замітку про Марка Вовчка, письменницю, яка добре знає прагнення і життя народу. У львівському журналі «Село» польською мовою надруковані її «Інститутка» та «Чари» У Франції в журналі доброго друга Етцеля «Magazine d'йducation et de rйcrйation», де її ім'я стоїть на титульній сторінці серед постійних, особливо шановних співробітників, торік надрукована була «Мелася», і Етцель писав, що мріє переробити для маленький французів одне з улюблених її оповідань — «Марусю».

А от ця сама мила її серцю «Маруся», де вкладено стільки любові до України, так схвильовано подані сторінки її бурхливої історії, — ця «Маруся» не може вийти рідною українською мовою?

Рідною мовою, яку вона чує усе менше й рідше... А коли вона знову буде там, на Україні? Здається, з смертю Опанаса Васильовича, одруженням Дорошенка — нема вже там людей, які знають її як Марусю Марковичку...

Вона й уяви не мала, як багато її знають, як автора «Інститутки», «Двох синів», невмирущих «Народних оповідань»!

І не тільки на Наддніпрянській Україні! Адже весь час друкують її у Галичині і звуть її своєю «ясною зорею», що посідає славне місце після батька Тараса...

Світозар Маркович разом з приємною звісткою на мить сколихнув і ці завжди бентежливі й неспокійні думки, але тільки на мить. Успіх Миті пригасив їх, і він теж був такий задоволений, почувши про переклад Маріїних творів сербською мовою. Бадьорі й щасливі повертались вони додому. «Аби здорова наша голова».

15

Роботи було невпрогорт і в неї, і в Миті. Та й Богдан був дуже зайнятий — знову іспити, іспити! А скільки у Богдана спокус — тепер уже головним чипом серед книжок. Чому завжди хочеться читати, коли треба вчити зовсім інше?

Старий Етцель надіслав мамі новий роман Жюля Верна — «Діти капітана Гранта». Усі твори Жюля Верна спочатку перечитував Богдан, ще французькою мовою, не чекаючи перекладу, а вже цей — «Діти капітана Гранта» — був найліпший з усіх, такий цікавий, що відірватися не можна, усі ним зачиталися. Марії треба перекладати, а в неї потихеньку взяв Богдась, а в Богдася потихеньку потягнув Митя! Від знайомих, які приходять, — просто ховають, а то обов'язково схопить чи Вірочка — сестра Миті, чи хтось із дівчат, що постійно бігають до мами, або з Митиних товаришів. Мама удавано сердиться:

— Дайте мені врешті перекласти! Я обіцяла Егцелю не затримувати з російським виданням. Жюль такий задоволений моїми перекладами, сказав, що тільки мені дає право на переклад його творів. Весь час поспішаєш, весь час підганяєш себе. Швидше! Швидше!

Швидше! Швидше! Отак наче все її життя — треба швидше щось зробити, щось улаштувати, а тоді вже почнеться справжнє...

— Та ти ж перекладаєш тільки те, що хочеш, що припало тобі до душі, — зауважив Митя.

— Звичайно! І я не нарікаю — от Жюля Верна я з захопленням перекладаю — це ж гімн людям науки, праці, винахідникам, і все це в такому напрочуд захоплюючому сюжеті. Не дивно, що ви обидва з Богдасем вириваєте одне в одного і не даєте мені перекласти.

— Та ти й сама не лягала спати, поки не прочитала до кінця, — нагадав з усмішкою Митя.

Але ж, крім власної праці, крім перекладів, було ще багато турбот з видавцями не лише про свої книги!

Минув той час, коли їй допомагали, турбувалися про її справи друзі й знайомі — одні щиро, інші — крекчучи, що от треба знову морочитися з виданнями Марка Вовчка. Тепер вона сама не лише свої діла впорядковувала. Старий Етцель у Парижі дивувався і писав, що його видавництво мусить увінчати її короною за ту величезну відчутну допомогу, яку виявляє вона в організації швидкого випуску французьких видань у російських видавництвах, російською мовою, але з ілюстраціями французьких художників. Вона діє як представник ного фірми! А як швидко влаштовує переклади!

— Ну, це вже не так важко тепер, — розповідаючи про лист Етцеля, мовила вона Миті, — адже стільки жінок, освічених, таких, що знають чудово мови, прагнуть зараз мати роботу, бути самостійними. От приїхала Надя Білозерська — ми з нею знову мріяли, щоб був у нас журнал.

— І ти була б редактором.

— А що ж? І була б!.. Хай це був би журнал хоча б іноземних новинок з додатком для дітей, і скільки б жінок мали роботу. І ти не смійся, що я хотіла б бути редактором такого журналу.

— Що ти, Марі, та ти впораєшся з цим краще за будь-якого чоловіка!

— Між іншим, — вела далі Марія, — хоч це зовсім не «між іншим», ти вже, певне, чув від самого Некрасова, що він і Салтиков хочуть видавати й газету, хоча б щотижневу. Безперечно, їм дозволу не дадуть, от вони й міркували, хто б міг на себе це взяти.

— Бути, так би мовити, підставною особою?

— Еге ж! Вони вирішили, що я можу подати заяву, щоб мені дозволили редагувати, а, звичайно, редагувати будуть вони — Некрасов і Салтиков. Якщо дозволять — це було б прекрасно! Я ж для них своя!