Чтение онлайн

...Надійні і милі руки. Він не сказав через кого не з мотивів конспірації.

Гедзик не поцікавився, через кого, хоча сам так одверто про все розповідав Іллі Петровичу, знав, що той ніколи зайвим словом не прохопиться. Він, Тедзик, тільки несподівано спитав:

— А де тепер Маркович!? Марія Олександрівна? — І раптом, почервонівши, долав: — Я її «Народні оповідання» поряд з Кобзарем і Міцкевичем бережу. Ми вирішили її книгу обов'язково ввести до читання в недільних школах.

— Вона зараз за кордоном. У Дрездені. Лікується.

— А-а-а, — протягнув Тедзик і більше нічого не спитав, і на хвилинку запанувала тиша.

— Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, — раптом признався Тедзик. Він наче сам здивувався цьому зізнанню і не побачив, як почервонів і його вчитель. — Це, звичайно, минуло. Що таке безнадійна любов у сімнадцятирічного хлопця? — вів він далі, ледь іронічно всміхаючись (немов, за ці роки він став солідною статечною людиною!). — Але, слово гонору, мене після цього поки що жодна жінка не приваблює, мимоволі порівнюєш, і ніхто, звичайно, порівняння не витримує. Але я надто розбалакався.

...Він справді надто розбалакався. «Що таке любов у тридцятип'ятирічного чоловіка? — майнуло в голові у Іллі Петровича. — Це, певне, далеко важче і, може, зовсім не минає?»

Добре, що постукали в двері. Ілля Петрович швидко засунув у шухлядку «подарунок» Шуазеля. Зайшли ще гості — Барщевський і кілька випускників.

8

У Немирові це не могло бути навіть мрією, так далеко, майже потойбічне, не лише з погляду географії. У Петербурзі — це вже стало таємним найпалкішим бажанням: от би побачити! Адже всі, хто їде за кордон, не тільки мріє — здійснює це. У Дрездені все так наблизилось, що стало обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може, тому, що повсякденно бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Іван Сергійович і вона навіть насмілилась передати свою книжечку...

Марія Каспарівна ділилась не тільки спогадами про юнацькі роки, Італію і Париж 1847 і 1848 років, а й читала деякі листи, що одержувала тепер дуже часто, повні розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот — політичних, ділових, сімейних. Ці листи справляли враження швидкої енергійної розмови. Іван Сергійович казав, що стиль Герцена і в листах, і в творах має своє неповторне особливе обличчя, і Марії справді здавалось, що вона чує живий голос і бачить живу людину, коли слухала герценівські листи.

Сьогодні Марія Каспарівна зустріла її ще привітніше, ніж завжди.

— Мила Маріє Олександрівно, я чекаю вас нетерпляче. Сідайте і слухайте.

— Лист?

— Авжеж! І він стосується вас. Марія зашарілась.

— Слухайте ж: «14 червня. Park House, Fulham». Марія Каспарівна завжди усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна людина, а може, тому, що цінувала кожне слово Олександра Івановича. Та коли хто з своїх підсміювався, вона виправдувалась:

— Я не люблю бігцем зазнавати насолоди, а так — «с чувством, с толком, с расстановкой». Як Фамусов! Маруся це знала і, між іншим, поділяла.

— «...Я вже не знаю, — читала Марія Каспарівна, — я чи Ви, хто писав останній. З того часу прийшли папери і Тургенев був...»

Марія насторожилась.

— «...а Марко Вовчок не був. Оповідання ці пречудові. Я автора чекаю нетерпляче». От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев повіз вашу книгу. Ну, далі вам, певне, зараз уже нічого нецікаво? — усміхнулась добродушно Марія Каспарівна.

— Ні, ні, читайте далі, що ви, — заперечила Маруся, хоча, правду кажучи, їй захотілося схопитися, вибігти кудись, принаймні в садок, заспівати на повний голос. Але ж це був лист від Герцена і в нім завжди все було живим і цікавим.

— От бачите, — каже Марія Каспарівна, — час збиратися і їхати, адже й Опанас Васильович так хоче!

Легко сказати — збиратися і їхати! Треба ж закінчувати лікування, яке зовсім не допомагає, треба закінчити оповідання і надіслати до Петербурга, щоб мати гроші. Взагалі підрахувати гроші. Але ж це все дрібниці, які обов'язково виникають при кожній значній справі! Треба їхати — і все. Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж, піду швидше похвалюсь йому, він любить чути про неї добрі слова!

Незабаром прийшов ще лист, де про неї також згадувалось. Його вже слухала трохи спокійніше, але в такому ж піднесеному стані, і його з такою ж насолодою читала вголос Марія Каспарівна.

«Зараз одержав Вашого листа і знаю, що має бути Кавелін, і чекаю його нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше ім'я «Колокол», якщо знаєте, де він, перешліть йому».

Професор Кавелін зараз у Дрездені, ще не траплялось нагоди Марусі говорити з ним, тільки інколи ловила швидкий, уважний, зацікавлений погляд. Тут зустрілись, як буває з земляками, наче добрі знайомі, умовились обов'язково бачитись.

— Кавелін — один із старих близьких друзів Олександра Івановича ще з московського гуртка, — мовила Марія Каспарівна. —Як то зустрінуться після дванадцятирічної розлуки?! Шляхи були надто неоднакові, — похитала головою Марія Каспарівна. — А от-от і до вас знову дійшло: «Марка Вовчка жадаю бачити, її книга така незрівнянна річ, що я не лише собі, але вголос читав Таті і навіть радив перекласти англійською мовою».

— Ви зовсім запишаєтесь, Маріє Олександрівно, — усміхнувся Рейхель.

— Почекай, почекай, тут є і для тебе, — спинила його Марія Каспарівна. — «За винятком Рейхеля — я вам серйозно раджу ненавидіти всіх німців. Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить, і Прудон його звав «Ame d'archange» (Архангельська душа (франц.), а ви звете дружиною».

— Це чудово, — аж заплескала в долоні Марія, а Рейхель почервонів і поцілував руку дружині. Та жартівливо засуджуючи глянула на нього.

— А от і докоряє нам: «А що ж ви ні слівця не сказали про мою статтю «Very dangerous» (Дуже небезпечно (англ.). Справді, ми тоді прочитали ту статтю і нічого не написали йому з приводу неї. Але що ж писати? Як це можна зараз припиняти викривання? Викривальні статті та фейлетони? А може, я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росії? — замислено сказала Марія Каспарівна.