Марсіанські "зайці"
Шрифт:
— Урчик, — несміливо сказала вона, з надією заглядаючи в його червоні очі. — Це чудово, що ти зумієш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…
— Говоріть, Маріє…
— Я народила двох синів, Урчик…
— Що таке “сини”?
— Двох маленьких людей. Таких, як і всі інші космонавти, тільки ще несвідомих…
— Я зрозумів, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності.
— Так, Урчик. Так, друже… І вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…
— Ви хочете, Маріє, щоб я доглядав їх?
— Так, Урчик… Прошу тебе…
— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.
Марія закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зібрати розбурхані думки. Що він каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тоді робити?.. В бібліотеці є книги… по догляду за дітьми… Урчик вміє читати…
— Урчик…
— Я слухаю, Маріє…
— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…
— Наукову інформацію. Але мені це не потрібно. Все записане в моєму мозку.
— Я не про те. В бібліотеці є інформація про виховання дітей… їх треба годувати… і тримати в чистоті…
— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Маріє… Тільки є одна перепона.
— Яка?.. Урчик… Говори скоріше… бо я… не можу більше…
— Я стою на місці. Я не можу пересуватись.
— Цьому можна… зарадити, Урчик… Візьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… все інше використай для себе… з’єднай із своїм монтажем… у тобі є інформація..
— Я зрозумів, Маріє. Дякую.
— Зараз… Я допоможу тобі…
Марія впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточив її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.
Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Ледь помітно перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних машин-роботів. Вона витягла одну з них і підсунула до УРа.
— Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Маріє. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?
— Постарайся… скоріше, Урчик, — майже нечутно озвалася жінка. — Там біля них… в пляшках… УП.
— Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капітан.
— Вірно, Урчик… Дякую тобі… Все інше… прочитай… Поспішай, друже…
Марія звелася на ноги, намацала керівний пульт, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:
— Ізолятор. Палату дев’ять…
У каюту ввірвався пронизливий крик дітей. На екрані з’явилося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два маленькі тільця новонароджених, сповитих у білі пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Марія судорожно піднялася, впираючись руками в пульт, сльози відчаю зросили її обличчя.
— Зараз… я зараз, маленькі мої… я прийду… Вона ступила до дверей, забувши про все на світі. Крик дітей, їхній жалібний поклик владно ввірвався в материнське серце, потягнув її до синів.
— Маріє! Не можна, — попередив УР.
Вона не чула слів автомата. Добралася до дверей, простягла руки і впала ниць на порозі. На неї покотилася звідусіль зоряна безодня, заколисала і поглинула у своє безмежне лоно…
II
УР кілька хвилин дивився червоними очима на тіло жінки. Потім пролунав його дзвінкий голос:
— Маріє! Чому ви не рухаєтесь?
Жінка не відповідала. Вогники автомата тривожно замиготіли. Він сказав сам собі:
— Марія перестала існувати.
Подумавши, додав:
— Треба поспішати.
Він притягнув до себе руками-маніпуляторами прибиральну машину і уважно оглянув її, аналізуючи конструкцію. Потім впевнено розібрав верхню частину, яка, власне, й займалася прибиранням, залишивши підставку з ногами-коліщатами. УР довго розглядав рухову частину механізму, вивчав систему моторчиків, реле і живлення. Подумавши, збагнув, як можна ввімкнути підставку до своєї системи, щоб перетворювати імпульси-бажання в рух. Для цього треба було попрацювати не менше двох годин.
УР згадав про маленьких людей. Він підняв руку-маніпулятор, ввімкнув систему зв’язку і попросив керуючого робота дати ізолятор, палату номер дев’ять.
Діти знемагали від крику. УР швидко виключив зв’язок, промовив:
— Їхня система потребує енергії. Маленькі люди вимагають живлення. УР зробить все, що необхідно, і прийде до них.
Він підсунувся до інструментальної шафи, відчинив її, знайшов там витки проводів, інструменти, якими користувався капітан. УР подумав, розшукав у своїй пам’яті інформацію про прийом роботи, яку треба виконати. Згадавши все, він хутко почав перебудову підставки. Коли проводи з’єднали руховий вузол “кінцівок” з енергетичним центром автомата, він, піднявшись на руках-маніпуляторах, “сів” на підставку. Наклавши з боків кілька пластинок, УР з’єднав себе з ногами-коліщатами.
— Здається, все, — сказав він, посилаючи в систему руху імпульс-бажання.
Коліщата закрутились. УР швидко помчав до дверей, вдарився об поріг. Сказав:
— Не треба поспішати. УР ще не звик. Необхідне тренування, накопичення досвіду.
Подумавши, УР промовив:
— А тепер — в ізолятор.
Він підкотився до дверей, де лежала Марія. Спрямувавши на неї приймачі радіації, УР відзначив високу активність випромінювання тіла. Він обережно охопив Марію руками, відтягнув її вбік. Подивився на неї, подумав про те, що треба дослідити її тіло, а також тіла інших космонавтів. Але це потім, після відвідин ізолятора.
УР минув довгий коридор, обмацуючи шлях поперед себе невидимими променями локації. Нарешті він підкотився до круглого люка ізолятора і підняв руку, щоб натиснути кнопку. Потім згадав, що заражений радіацією. Він вернувся назад, зайшов у лабораторний відсік і ввімкнув аналізаторну установку. Його поверхня справді була радіоактивною. УР увімкнув дезинфенційний пристрій, прийняв потужний газовий душ. Після цього він, вже не вагаючись, увійшов до ізолятора.
Ось і палата № 9. УР відчинив двері. Пронизливі крики маленьких космонавтів оглушили його. УР миттю зменшив потужність сприймання звуку, сказав: