Чтение онлайн

Ящірки тікали, поступаючись перед металом.

Керн і Вуд умить перебігли відкриту смугу і зупинилися в лісі, намагаючись віддихатися.

Робот рухався до них, задкуючи, лякаючи ящірок важкими ногами.

— Знищено дев'ять тисяч триста сорок одну штуку, — байдуже доповідав він. — Для повного знищення тих, що лишилися, буде потрібно…

— Хіба це не чудо техніки! — вигукнув Керн. — О, мій покійний брате! його дух був із нами!

— У всякому разі, машина працювала з душею, — зауважив Гаррі. — Та які тут рослини! Ви тільки гляньте, шефе! Докторські дисертації, професорські звання, навіть Нобелівська премія — все тут знаходиться на відстані простягнутої руки!

— На жаль, ракета, що потрібна для повернення, знаходиться трохи далі, — буркнув Керн.

Два чоловіки в скафандрах без шоломів брели венеріанським лісом. Вони здавалися пігмеями поруч з велетенськими папоротями. Віялоподібні крони на клоччя шматували низькі хмари, що їх гнав вітер.

Земля цмокала при кожному кроці, готова засмоктати, поглинути.

Стояти можна було тільки на вузлуватому корінні.

Ліанові сіті дротяними загородами поставали на шляху, загрожуючи гострими колючками на гнучких стеблах.

Дорогу прокладав робот.

У вологому блискучому панцирі, він трощив сокирою зарості, як мечем.

Керн був похмурий і щось шепотів, може молитви.

Гаррі Вуд примушував себе дивитися на всі боки, пригадувати джунглі Амазонки, які він якось мріяв порівняти з лісами Венери.

Тепер він міг порівняти.

Зарості Венери схожі і дивовижно не схожі на земні. Якщо джунглі Амазонки прозвали «зеленим пеклом», якщо під склепінням дерев, що зрослися вгорі, там завжди зелена ніч, яку змінює чорна ніч із злими вогниками і лякливими звуками, то у венеріанському лісі було «червоне пекло». Темно-червоні туманні сутінки, низьке рухливе небо, голі стовбури без кори і сучків, що піднімалися просто з багнища, ні трав, ні квітів…

Угорі щось пролетіло зі свистом і лопотінням. Попереду чулося гарчання або гуркіт. Позаду, то наближаючись, то віддаляючись, щось клекотіло.

Гаррі примушував себе залишатися вченим, усе бачити, помічати, зараховувати до того чи іншого земного виду чи невідомої форми. Та свідомість була пригнічена безвихідністю. Крижана байдужість паралізувала мозок. Він лишався байдужий до ящірок з недорозвиненими крильми, якими вони користувалися, як кермом, зигзагоподібно і невловимо літаючи над водою, чи до крилатого ящера з зубастою пащею, що заплутався в колючих сітях ліан. Коли Гаррі жив на Землі, він ладен був віддати півжиття за те, щоб тільки поглянути на такий світ. Тепер він міг бачити, відчути, пізнати його, але… платив за це життям…

Він розумів, що на порятунок надії не було, і все ж шукав цю надію. Він уявляв собі росіян, командора Богатирьова, обачного інженера Доброва, запального Олексу… Що зроблять вони? Знижуть плечима, відлітаючи? Зітхнуть удавано? Невже має рацію шеф і всьому на світі пан — вигода?

До того ж пішов дощ. Він падав зверху грубими рідкими цівками. Скоро він перейшов у зливу і в яку зливу! Повітря перетворилося на водяний потік, що збивав з ніг. Драгва вирувала, стала озером, піднялася до колін.

Велетенські папороті гнулись від ваги струменів.

Подорожани, заощаджуючи кисень, не встигли одягнути шоломи. Їх мокре волосся липкими пасмами збилося на чолі. На щастя, за герметичні коміри вода не затікала.

Та дихати стало легше!

Злива принесла з собою кисень.

Дивна властивість людського організму пристосовуватися до різних умов! Людина живе навіть в Антарктиді, де температура знижується майже до — 90 °C, коли гине все живе. Вона переносить спеку, що викликає опіки. Вона може дихати на гірських верховинах, затримує дихання на кілька хвилин під водою, зазнає тиск у кілька атмосфер у кесонах, витримує удар електричного струму, що вбиває слона!..

Коли Гаррі вперше скинув шолом на болоті, він ледве міг дихати венеріанським повітрям. А потім… потім і він і Керн пристосувалися, навчилися дихати. Допомогло вчення йогів про дихання, яке вони обидва знали. Якщо дихати рідше, глибше і через ніс, організм краще засвоює кисень. І якщо альпіністи вдовольнилися на великій висоті малою часткою кисню, Вуд і Керн у венеріанському лісі обходилися ще меншою. А коли пішов дощ, дихати стало зовсім легко. Треба було тільки захищати рот і ніс від води, бо порівняно з дощем на Венері земна тропічна злива здалась би дрібним дощиком.

А навкруги гуркотіло, як під час землетрусу, коли розвалюються будинки і зсовуються гірські схили, змітаючи кам'яною лавиною все на шляху. Над головою блискали блискавки. Червоне пекло на мить ставало мертво-блакитним. І різкі тіні стовбурів лягали то вправо, то вліво, перші тіні, які бачили люди на Венері.

Затремтівши від нового удару блискавки, робот повідомив:

— Мої механізми в небезпеці. Занадто багато води тече зверху.

— О'кей! — з гіркою іронією відказав Керн. — Правильний висновок не тільки щодо механізмів.

Гаррі тільки за рухом Кернових губ зрозумів, що той сказав.

Робот же автоматично збільшив підсилювання і вигукнув, перекривши венеріанський грім:

— Потрібен дах.

— Який тут, у біса, дах, — верескнув Керн, — коли ми не в кращому становищі, ніж люди кам'яного віку в дні всесвітнього потопу!

— Кам'яний вік… кам'яний дім… кам'яне склепіння… грот, печера, — послідовно відбив робот фази свого мислення.

— Браво! — відгукнувся Керн. — Віддав би частину майбутніх прибутків за найпаскуднішу печеру в світі.