Чтение онлайн

З її глибини вихопилися клуби фіолетового диму, потім хмара білої пари.

— Всім одягнути шоломи! — наказав Богатирьов.

Всюдихід повернув уздовж тріщини, набираючи швидкість.

Олекса й Гаррі бігли, тримаючись за борти машини.

Новий удар, здавалось, розколов планету. Люди мимоволі нахилили голови.

Добров ривком вимкнув насоси. Всюдихід упав на коріння.

Машину трусонуло. Пасажири повалилися один на одного.

Олекса й Гаррі спинилися, вражені.

Край тріщини пройшов біля самого носа всюдихода.

Нова тріщина з'єдналася з першою, відгороджуючи людей від протоки.

Богатирьов вистрибнув із всюдихода.

Добров став обдивлятися машину.

У тріщину страшно було заглянути. З глибини скель, що розкололися, долинав гул.

Заграва над вулканом ширилася. Небо палало. Вздовж моря летіли рвані, наче охоплені вогнем хмари.

У найвужчій частині тріщина була метрів двадцять завширшки.

Протилежний її край був помітно нижчий.

— Перестрибнемо? — запитав Ілля Юрійович, вичікувально дивлячись на Доброва.

— Тільки туди, — показав той рукою на низький край тріщини.

— Вірьовки такої довгої нема?

— Полегшуючи всюдихід, залишили все. Підійшов Олекса.

— Я вскочу на ходу… Біля самого краю, — запропонував він.

— Це нездійсненно, командоре! — вигукнув Керн. — Дозвольте лишитися мені.

Богатирьов насупився й наказав усім, окрім Олекси, сісти у всюдихід.

Вуд наблизився до Олекси, простягнув руки, та той відійшов і весело сказав:

— Прощатися не будем!

Олекса став за десять кроків від прірви, весь зосереджений, напружений, як боксер на рингу.

Всюдихід від'їхав метрів на сто, розвернувся і став носом до тріщини.

Олексине серце калатало, в роті пересохло. Він підстрибував на місці все вище і вище.

І раптом завмер, трохи зігнувшись.

Всюдихід, набираючи швидкість, мчав до тріщини.

Ревів двигун, кричали люди, що сиділи в машині.

Олекса рвонувся, як зі старту. Він чимдуж біг машині навперейми, щоб біля урвища опинитися з нею поряд.

Три пари рук тягнулися до Олекси.

Всюдихід мчав над камінням, повітряні струмені підіймали навколо нього хмару куряви.

Олекса стрибнув у цю хмару, як у воду.

Троє друзів, що ловили його, впали разом із ним на дно всюдихода.

Добров нестямно стискав руль.

Всюдихід від нової ваги осів, та, не зачепивши каміння, вже опинився над прірвою.

Птахом перелетів він через тріщину і вдарився об коріння дерев на другому її боці.

Мало не перевернувшись, він на боці проборознив кілька метрів.

Олексу викинуло з машини. Щось вилетіло з кишені його скафандра і застрибало по камінню.

Ілля Юрійович охнув.

Вуд біг до Олекси.

Та той уже підводився.

Добров виліз із машини і став оглядати її.

— Куди він закотився? Ти бачив? — спитав Олекса, морщачись від болю.

Вуд заперечливо похитав головою.

Підійшли Ілля Юрійович і Керн.

— Живий? — запитав Богатирьов. — Ну, молодець! Я думав, це твоя голова застрибала по камінню.

— Це камінь, який я узяв із дна.

— Чого ж ти його не викинув?

— Забув.

Ілля Юрійович із сумнівом похитав головою.

— Забув сказати вам про нього, — виправився Олекса.

Він винувато посміхався і морщився далі від болю.

Добров кликав усіх до всюдихода.

Дерева розгойдувалися, грунт двигтів, землетрус посилювався.

Шкутильгаючи, Олекса шукав загублений камінь.

— Мерщій, Олексо! Тільки на воді порятунок! — гукав Ілля Юрійович.

Та Олекса немовби не чув. Богатирьов зробив знак Вуду, і той побіг від усюдихода, що підійшов, до Олекси, аби привести його за руку.

Раптом Олекса впав на коліна і скрикнув. Вуд зупинився і також верескнув.

Ілля Юрійович і Керн бігли до них. Добров вів за ними всюдихід. Засапавшись, Ілля Юрійович спинився.

Олекса стояв на колінах і тримав у руках плямистий камінь, покритий засохлим мулом. Плямистий через те, що шкаралупа, яка покривала його, від удару об каміння де-не-де відскочила.

Тремтячими пальцями Олекса намагався відламати шкаралупу з усього камінця. Він постукав ним об скелю. Шкаралупа відпала…

— Мармур! — вигукнув Вуд.

Підземний гул майже заглушив його крик. Близька папороть нахилилася і впала, трощачи сусідні. У багрових хмарах сяйнула блискавка. Земля стугоніла.

Олекса підвівся. Не вірячи своїм очам, він тримав у руках не камінь, а білий мармуровий витвір, з якого злетів шар мулу, що покривав його, — натхненно зроблену скульптуру напрочуд гарної голівки неземної, чужепланетної дівчини. Витягнена нитка брів, видовжені мало не до скронь мигдалеподібні очі, тонкий благородний ніс і напіврозтулені в посмішці губи…

Блискавка блиснула зовсім поряд. Чи то грім ударив, чи то утворилася нова тріщина, люди цього не бачили й не чули… Як заворожені, дивилися вони на чудесний витвір невідомих рук.

— Еоелла! — прошепотів Олекса. Він був без шолома і провів рукою по хвилястому волоссю, оглядаючись навколо, наче мав побачити її, живу, балакучу.

То ось які риси лиця не міг він розібрати під час марення!

Люди дивилися в прекрасне лице тієї, хто був носієм Розуму поза Землею… І вони не помічали, як двигтять навколо гори, підіймається море, палахкотить небо.