Чтение онлайн

– Приблизно так. У Платона – свій світ.

– Та невже?! І де? У цих чотирьох стінах?

Стас відвів від Ліди злий погляд, урешті обдивився велику, затишну, як рукавичка, кімнату і спіймав себе на думці, що тут, мабуть, так гарно спиться, що і прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому ліжку… Перелякався – тут повітря нема! Тут із годину при зачинених вікнах – і смерть. Майже фізично відчував: дивна кімната висмоктує з простору повітря, заповнює порожнечу густим мороком із дивним гірким присмаком.

– Чим пахне?

– Ліки… За десять хвилин маю зробити братові укол.

– Він же спить…

– Так. І має спати ще три години.

– Навіщо? – Підозріливість і жалість раптом заступили заздрість до юного красунчика.

– Режим…

– Тобто він тут… Скільки? Все життя?

Ліда знизала плечима, обережно повторила:

– Режим…

Стас не запитав – чому?! Стас раптом відчув, що відповідь на це питання занурить його у непролазні хащі, де аргументи примушують до співучасті та співчуття, малюють на серці великий червоний хрест, перекреслюючи власні мрії та бажання. Дорослий, двадцятишестирічний мужчина раптом квапливо подався до дверей, вискочив геть, ніби той незрозумілий моторошний режим поширювався на кожного, хто випадково опинявся у кімнаті Платона. Вона має рацію! Дарма припхався!

Прибіг додому, скинув увесь одяг, завалився на ліжко і так лежав – голий. Ніби на власній шкурі намагався відчути, що відбувається у розкішній квартирі Вербицьких.

Ліда повернулася за півгодини – пригнічена, розгублена. Спантеличено глянула на голого чоловіка, присіла на край ліжка. Завмерла. Стасові стало холодно, та дивний внутрішній опір не дозволяв ухопити ковдру й зігрітися. Супився, намагався угамувати тремтіння, зиркав на Ліду роздратовано.

Та де там утриматися! Підскочив. Забігав по спальні.

– А що… Що має статися зі звичайним хлопцем, щоб він сам захотів не виходити з кімнати впродовж…

– Він виходив… Іноді… І він… не звичайний…

– Ненормальний?

– Платон не хворий…

– А що ж ти тоді йому колеш, щоби він по півдня з ліжка не вставав?

– Ліки для Платона добирає мама… Завжди… З її сорокарічним досвідом…

– То він хворий! Псих! Так?

Захитала головою, забідкалася, мовляв, ну як тобі роз’яснити…

– Ні, Стасе, ні… Припинімо цю розмову. Благаю. Усе мало статись інакше. Мама у слушний момент розповіла би тобі про Платона… Пояснила б… І для тебе це не стало б шоком. Ти би зрозумів! Мама…

– Мама?!

Стас зупинився навпроти Ліди, присів перед нею навпочіпки – голий, схвильований, зовсім не ідеальний.

– Лідо… Ти… Ти зараз зосередься, дівчинко! Ти почуй усе, що я скажу.

Вона перелякалася. Смикнулася. Упала би йому в ноги та – як?! Обхопив її за коліна – сиди!

– Ні… – прошепотіла відчайдушно.

– Почуй! – повторив із притиском.

Вона завмерла, безпорадно кивнула.

– Ти… Ти говорила: «Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей»… Нормально. Я… Я вірю. Припустімо, я просто вірю! Без подробиць! Ти… ти казала, «цього року ти взагалі не побачиш Платона»… Так от. Я не хочу чути, бачити і знати про нього взагалі. Ніколи! Його не існує для мене. І ти… ти зрозумій, дівчинко… Це єдиний шлях зберегти те, заради чого півсотні п’яних гостей горлали нам «гірко» лише тиждень тому. Бо якщо ти почнеш розповідати мені про особливі умови для свого геніального брата, то я… Я! Звичайний нормальний хлопець, який у його роки гасав по клубах, упадав за дівчатами, грав у футбол на будь-якому придатному для цього майданчику і, може, завдяки цьому став цілеспрямованою людиною й успішним бізнесменом… Я тебе не зрозумію…

Стас замовкнув. Підвівся. Пішов до вікна – голий, зовсім не ідеальний і цілком логічний. Закурив.

– Ні, не зрозумію! І питатиму те, що тепер на язиці. – Обернувся до Ліди, прискіпливо в очі: – Хто замкнув хлопця у чотирьох стінах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо він хворий – хай його лікують у лікарні. Якщо здоровий – дайте йому повітря. Якщо геній – відправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що відбувається? Кому на користь – цілодобово скніти у ліжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонує нам? Тобі і мені? Який режим?… Не знаєш?! Тоді слухай уважно.

Стас жбурнув недопалок у вікно, підійшов до Ліди, обхопив за плечі.

– Навіть не згадуй про них. Ти і я. Наша сім’я. Усе! Ти зрозуміла?… Я ж не тягаю тебе щодня у гості до своєї матері і не пресую розповідями про своїх братів і сестер, хоч у них, до речі, проблем вистачає. Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе, а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя, наше життя… скінчиться.

Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феєрверк, – вибухнула, обпекла Ліду і згасла. Вона винувато всміхнулася:

– Дарма все це. Я давно тобі сказала – тільки ти…

Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік – на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.

– Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, – сказала Ліді.

Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось – такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…

Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:

– Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… – Помовчала і додала: – Розлучайся.

Ліда впала біля материних ніг і розридалася.

На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.

– Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? – Та до Іветти. – Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…

Іветта – брила кам’яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.

Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.

– Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…