Чтение онлайн

Слів у неї більше не було. Почуттів і висновків – теж. Усе, що становило в сукупності Катине «Я», миттєво оголосило страйк, відмовляючись прийняти єдино можливий – абсолютно неможливий висновок: цю випадкову, вивуджену нею навмання малолітку ніхто не міг вирахувати й підкупити. А значить, книга справді написана мовою Нестора, і справді лише вона сама… І, отже, має рацію Арнольдович…

Але цей висновок, що невблаганно височів у кінці нехитрих логічних висновків, так і залишився за воротами Катиної свідомості, обложеної загрозливою здоровому глузду низкою фактів. І вона не мала наміру здавати їм фортецю, навіть якщо в неї кінчиться їжа та вода, й доведеться їсти собак і щурів.

– Катерино Михайлівно, – проспівав на столі спотворений голос секретарки. – До вас відвідувачі. Віктор Арнольдович і…

– Просіть, – відчужено озвалася шефиня.

Замість зниклого у дверях червоного рюкзака з’явилися тугі, вже порожевілі в передчутті жирних відсотків директорські щоки в супроводі високого сорокалітнього чоловіка із непроникненим, як сейф, обличчям.

– Дозвольте представити, Адріан Маркато, – пролинув повз її праве вухо голос директора. Але прізвище іноземця розчинилося в повітрі димом, перш ніж Катя встигла його усвідомити.

Вона машинально завважила: черевики Адріана, що залишився безпрізвищним, із натуральної зміїної шкіри і коштують, напевно…

«Ох, не має значення».

Коротко, але підкреслено шанобливо кивнувши їй, «сейф» проїхав прямо до столу і обійняв книгу нетерплячими руками.

– This is it! – сказав Адріан.

А потім Катя почула страшний нелюдський крик і побачила, що Адріан горить, і горить книга, і стіл, і картина над ним, немов її облили струменем бензину. І, відлетівши до стіни, ударившись плечем, збожеволівши, кинулася геть.

За сорок сім хвилин у порожній і лункий хол «Центра Старокіевскаго колдовства на Подоль» увійшла довговолоса пані із сірим гоструватим обличчям і порожніми застиглими очима.

У віконці реєстратури сиділа знайома хирлява дівуля з учорашнім недочитаним детективом, що суттєво схуд із правого боку.

– Здрастуйте, – звернулася до неї Катя зовсім невластивим їй увічливим голосом. – Я – Леся Українка.

– Та невже! – недовірливо гмикнула дівчина.

– Пробачте, – забелькотала візитерка. – Лариса Косач. Ви записували це ім’я вчора у журнал…

Не випускаючи з пальців різнобарвну Донцову, дівуля незадоволено перегорнула незручною лівою рукою масивну реєстраційну книгу і роздратовано спитала:

– І що з того?

– Будьте люб’язні, якщо вас не утруднить, подивіться, будь ласка: там, після мого прізвища, мають стояти імена та координати двох інших дівчат…

– Адреси не даємо, – виголосила дівуля.

Катя покірливо витягнула з сумки стодоларову купюру.

– Мені дуже треба їх знайти, – єлейно пояснила вона.

– Ух ти! – щиро здивувалася Реєстратура. – Ну, якщо так сильно потрібно… – радісно заклопоталася донцоволюбка. – Тут усього лиш один запис – Марія Ковальова.

– Але їх було дві, – терпляче нагадала Катя.

– Так, може, одна раніше записана? – резонно припустила дівчина. – Еге ж, ось! – потішила вона даму. – Дарина Чуб. А ви після неї прийшли.

– Отже, одна з них стояла в черзі переді мною? – приголомшено перепитала Дображанська.

– Напевно, так, – обізвалася дівуля, марно намагаючись утямити, в чому таїться каверза, що так потрясла даму.

– Значить, – уражено висловила Катя вголос, – якби я була нормальною ввічливою людиною і пропустила її вперед, нічого б зі мною не сталося?! О Боже… – скрикнула вона вперше за останні п’ять років замість звичного «От чорт»! – Боже, Боже!

Бо виявлена нею Д. Чуб означала тільки одне: той, хто затіяв цю гру, плював на горду кралю Катерину Дображанську. Він вибрав свою жертву навмання! Як сліпо, навмання, програє в карти пацанва життя першого перехожого. Коли вони втрьох увалилися до триклятущого кабінету, гімнастичне шоу Килини було вже в повному розпалі, а значить, не силкуйся, вперта Катю, влізти всюди першою, ця історія сталася б не з нею! А з бляклою ботанічкою, яку вона загальмувала біля самих дверей, або зі жвавою тінейджеркою, що поривалася утиснутися поперед батька в пекло!

Із тією з них, яка справді була першою!

«Господи, за що? – заплакала Катя і, занадто добре знаючи відповідь на це запитання, безнадійно попросила: – Прости мене, Господи. Будь ласка! Я буду такою стриманою, коректною, чемною, тактовною, люб’язною, ввічливою, запобігливою, толерантною, іманентною…»

– Адреси давати? – перервала цей список Реєстратура.

– Запишіть, – приречено кивнула дивна дама і додала гірко: – А ви не знаєте часом, що сталося з вашою співробітницею Килиною?

– Так ви в неї були? От жах який! – похітливо жахнулася міс Реєстратура й заторохтіла раптом, захлинаючись і старанно витріщаючи «нажахані» очі: – Стеля на неї обвалилась! І на смерть… Ви бачили? Ні? Тільки не сама вона… Це я вже вам кажу! Ніхто не зрозумів, а я пішла й подивилася. Решіточки ці дерев’яні, – збуджено схрестила два пальці дівуля, – на яких вона тримається, – не гнилі були! А чаклуна одного в Києві вже убили. Тіло на шматки порізали і в батареї їх напхали, а перед тим на палю його посадили! Я в газеті читала! Такий уже у нас народ. Самі до них ходять і самі ж потім убивають, коли згадають, які вони сильно віруючі. А Килина, ви не знаєте, яка сильна відьма була! Вона мені таку одну болячку вилікувала, від якої всі лікарі відмовилися. Мабуть, і обслужити вас учора не встигла. От жах, жах… Але, якщо вам дуже потрібно, я можу вас на зараз до сестри Ганни записати!

– Ні, – зітхнула очманіла Дображанська. – Дякую, не треба.

– Хто там? – суворо спитала Марійчина мама двері, що пискнули боязким дзвінком.

– Вибачите за турботу, але мені терміново потрібна Марія Ковальова, – відповіли їй двері напрочуд інтелігентним голосом.

Мати рвонула ручку на себе і побачила в отворі, що утворився, високу солідну даму – дуже гарну й дорогу, в золотих начальницьких окулярах, – із тих, хто інстинктивно будить в обивателях перелякану, запобігливу пошану. Тільки з обличчям начальницької пані було щось негаразд: воно здавалося крейдяно-сірим і стягнутим, як посмертна маска.