Чтение онлайн

На це питання було нелегко відповісти, і прекрасна леді замислено промовила: «О-о!» — перш ніж надумала, що сказати:

— Вам слід було б балотуватися до парламенту чи десять років тому піти у військові.

— Але тепер про це не варто говорити; а щодо моєї парламентської кар'єри, гадаю, мені доведеться почекати скликання асамблеї представників молодших синів, які не мають з чого жити. Ні, міс Кроуфорд, — додав він серйознішим тоном, — є визначна мета, не досягати якої, я почуватимуся нещасним, — у тому разі, якщо мені не пощастить чи я виявлюся нездатним її досягти, — але вона полягає в зовсім іншому.

Те розуміння, яке Фанні побачила в його погляді, коли він говорив, а також те, що звучало в жартівливій відповіді міс Кроуфорд, було гіркою поживою для роздумів Фанні; і, відчувши, що вона просто не в змозі з належною увагою слухати місіс Грант, з якою йшла зараз услід за тими двома, вона вже майже вирішила йти додому і лише чекала, поки збереться на силі про це сказати, коли великий годинник у Менсфілд-парку пробив на третю, і вона збагнула, що справді затрималася набагато довше, ніж зазвичай, і одразу ж перестала вагатися, чи лишитись їй, чи піти і як саме та коли це зробити. Більш не маючи жодних сумнівів, вона негайно стала прощатися з усіма, і Едмунд тої ж миті згадав, що його мати питала про Фанні і що він пішов до пасторату саме по неї.

Фанні заспішила ще більше і, не сподіваючись, що Едмунд стане її супроводжувати, збиралася скоренько йти додому сама; але інші також прискорили кроки і увійшли разом з нею до будинку, через який потрібно було пройти. Доктор Грант був у передпокої, і, коли вони зупинилися з ним поговорити, з Едмундової поведінки вона зрозуміла, що він таки збирається піти з нею. Він також став прощатись. Фанні не могла не бути йому вдячною. Доктор Грант на прощання запросив Едмунда наступного дня з ним пообідати, і Фанні не встигла ще й засмутитись, як місіс Грант, раптом згадавши про неї, спитала, чи не буде вона ласкава прийти також. Така увага була для неї незвичною, та й подібне запрошення Фанні отримала вперше в житті; отже, украй здивована та знічена, вона пробурмотіла, що вельми вдячна, але «не впевнена, що зможе прийти», і дивилася на Едмунда, наче благаючи його про допомогу. Але Едмунд, радий, що їй випала така щаслива нагода, з першого погляду на неї та з перших її слів переконався, що вона боїться не отримати тітчиного дозволу, і не міг уявити, що його мати її не відпустить; тому він наполегливо й рішуче порадив Фанні прийняти запрошення, і, хоч вона не насмілилася б на такий відважний крок навіть у його присутності, незабаром було вирішено, що, як нічого не зміниться, місіс Грант чекатиме Фанні на званий обід.

— А ви знаєте, що буде на обід? — мовила, всміхнувшись, місіс Грант. — Індичка, і — можете не сумніватись — чудова. Бачиш, мій любий, — звернулася вона до чоловіка, — куховарка твердить, що індичку треба приготувати завтра.

— Оце добре! — вигукнув доктор Грант. — Так воно й краще. Я радий почути, що в нашому домі ховаються такі скарби. Але міс Прайс і містер Едмунд Бертрам, напевно, залюбки віддалися б на волю фортуни. Ніхто з нас не бажає знати свій жереб заздалегідь. Дружня зустріч — ось чого ми передусім бажаємо, а не гарного обіду; тож ви з вашою куховаркою можете приготувати для нас що завгодно — хоч індичку, хоч окіст, хоч смажену гуску.

Кузен та кузина вирушили додому разом; і, поговоривши про запрошення, яке було для Едмунда надзвичайно приємним, оскільки він вважав його вельми бажаним для Фанні при тій дружбі, що зав'язалася між нею та міс Кроуфорд і дуже його втішала, далі вони йшли мовчки, бо після цієї розмови Едмунд замислився і більш ні про що не хотів говорити.

– І чого це місіс Грант запросила Фанні? — мовила леді Бертрам. — Чого б то їй запрошувати Фанні? Ти ж знаєш, Фанні ніколи не ходила до них на такі обіди. Я не можу її відпустити, і я певна, вона також не захоче туди іти. Фанні, ти ж не захочеш, правда?

— Якщо ви ставите питання так, — вигукнув Едмунд, перш ніж кузина змогла відповісти, — Фанні одразу ж відповість «ні»; але я впевнений, люба матусю, що вона рада була б піти, і не бачу жодної причини, чом би їй не піти.

— Я й уявити не можу, чого місіс Грант надумала її запросити. Досі їй таке не спадало на думку. Вона часом запрошувала твоїх сестер, але ж не Фанні.

— Якщо ви не зможете без мене обійтися, мем… — почала була Фанні звичним для неї тоном самозречення.

— Але ж батько весь вечір буде вдома, поруч із матусею.

— Так, у цьому я не сумніваюся.

— Я гадаю, мадам, ви спитаєте батька, що він думає з цього приводу.

— Це ти добре придумав. Так я й зроблю, Едмунде. Я спитаю сера Томаса, тільки-но він прийде додому, — чи можу я обійтися без Фанні.

— Як на те ваша воля, мем. Але я мав на увазі, що ви спитаєте його думки про те, чи личить Фанні прийняти це запрошення; і гадаю, він погодиться, що і для місіс Грант, і для Фанні буде краще, якщо Фанні прийме це перше в її житті запрошення.

— Не знаю. Ми спитаємо сера Томаса. Але він дуже здивується, що місіс Грант взагалі вирішила запросити Фанні.

Більш їм не було чого сказати — принаймні такого, що було б доречним, — аж поки не повернувся сер Томас; але предмет цієї розмови, що стосувався спокою леді Бертрам завтра ввечері, був для неї настільки важливішим від усього іншого, що за півгодини — коли сер Томас на хвильку зазирнув до неї, повернувшись з полів та ідучи до своєї гардеробної, — вона знов озвалася до нього, як він був став порозі:

— Сер Томас, зачекайте хвилинку, я маю вам дещо сказати.

Її спокійний, зманіжений тон — а вона ніколи не завдавала собі клопоту підвищити голос — завжди досягав своєї мети; і сер Томас одразу ж повернувся. Вона почала свою розповідь, і Фанні непомітно вислизнула з кімнати, оскільки чути, як її обговорюють з дядечком, було для неї надто тяжким випробуванням. Вона тривожилася, водночас усвідомлюючи, що тривожиться, може, й занадто — адже яка, зрештою, різниця, піде вона чи залишиться? Та якщо дядечко почне міркувати й вирішувати, та ще й з виглядом вельми суворим, і зверне отакий суворий погляд на неї, і врешті-решт вирішить не на її користь, вона, певно, не зможе виказати належної покори та байдужості. Але тим часом усе складалося для неї добре. Почалося зі слів леді Бертрам:

— Я скажу вам щось таке, що вас здивує. Місіс Грант запросила Фанні на обід.

— Ну то добре, — мовив сер Томас так, ніби чекав якоїсь більш вражаючої новини.

— Едмунд хоче, щоб вона пішла. Та як мені без неї обійтися?

— Вона спізниться, — мовив сер Томас, витягаючи годинника, — але що вас непокоїть?

Едмунд зрозумів, що має втрутитися і повідомити те, про що змовчала його мати. Він розповів усю історію, і їй лишалося тільки зауважити: