Мерці
Шрифт:
— Слухай, дівчинко, приїжджай зараз у редакцію.
Нам треба побалакати серйозно.
— Хто ж нас туди пустить уночі? До того ж, я хочу спати, і моє рішення — тверде і безповоротне.
— Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозиція, ми ж усі один в одного на гачку. Словом, бери тачку — я тебе чекаю в редакції. Пройдеш пожежними сходами, я тебезустріну. Все.
Слухавку поклали.
«Чого я маю слухатися? — думала Аліна. — Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нічого, це — востаннє…»
Вона швидко зібралась і вискочила на вулицю.День п’ятий
Віра заснула під самий ранок і не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксі. Рівно о дев’ятій починалася редакційна «планірка», й, оскільки Ліліана іноді дозволяла собі приходити на одинадцяту, проводити збори доводилося Вірі. Таксі швидко домчало її до аґентства. Біля дверей вона зіштовхнулась із Заріною. Двері чомусь були зачинені зсередини, і жінкам довелося постукати. «Хто?» — по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися —такого ще ніколи не було.
— Мабуть, вони там щось приміряють… — висловила здогад Заріна (іноді до редакції заходили презентанти різних фірм, пропонуючи свої товари).
— Свої! — відгукнулася Віра, і двері повільно відчинилися…
Перше, що впало в око, — дуже бліде обличчя Вовика. Він чомусь схопив обох жінок за зап’ястя і затри мав на порозі, хапаючи ротом повітря, як риба. З глибини кімнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, — Ліліана Олегівна. Впустивши співробітниць, Вовик хутко зачинив двері і знову замкнув їх на ключ. Здавалося, ніхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оранжерею. Те, що Віра побачила там, здалося їй сценою з фільму жахів. У кутку за великою штучною пальмою, в дивній позі, навколішки, біля труби парового опалення у зашморгу висіла… Аліна.
Віру знудило. Заріна дико скрикнула і повільно з’їхала по стіні на підлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попіл у горщики з квітами, Ліліана ходила з кутка в куток, стискаючи скроні руками.
— У міліцію телефонувати? — запитав Вовик.
— Зачекайте, дайте оговтатися… — сказала нарешті Ліліана Олегівна. — Володимире, дістаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходімо до мене в кабінет поки що…
Але спочатку треба зняти її… Заріно, давай ти — у тебе нерви міцніші.
— Я не можу… — тремтячим голосом сказала Заріна.
— Може, нічого не чіпати до приїзду міліції? — за питала Віра, намагаючись не дивитись у страшний куток.
— Ви уявляєте, що таке — наша міліція? Це — скандал на всю країну… — зітхнула Ліліана і додала рішучим голосом: — Так, давайте усі разом — це наказ!
Потім вирішимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…
Віра знала, що вона не зможе навіть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбі», вона притисла до обличчя носову хустку і з острахом замотала головою.
Ярослава рішуче підійшла до трупа.
— Вовику, дай ножа! — скомандувала вона. — І тримай її попід руки!
Ярослава перерізала мотузку; обважніле тіло Аліни ковзнуло на підлогу, Вовик ледь устиг підхопити його.
— Посадіть її за стіл! — наказала Ліліана. — Не дай Боже, хтось зайде!
Вовик посадовив небіжчицю на стілець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчір’яної ляльки.
— Господи, ніби спить, бідолашна… — сказав він.
Потім усі зібралися в кабінеті Ліліани і вперше разом майже залпом випили по півсклянки дорогого французького коньяку. Після довгої паузи Ліліана розгорнула якийсь папірець.
— Значить, так, — почала вона глухим голосом. — Напередодні наша бідолашна Аліночка написала заяву — вона лежала на її столі. Читаю: «Заява. Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної платні у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нервовому стані і хочу підлікуватися…» Справа у тому, що від неї пішов чоловік і, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логічніше, якщо її знайдуть у власній квартирі…
— Що ви хочете цим сказати? — майже в один голос запитали Віра і Ярослава.
— Якщо її тіло знайдуть зараз тут — ми до кінця життя не відмиємося. Зараз наш відділ набрав таких обертів, що наші зарплати майже вп’ятеро перевищують платню інших відділів — це я вам повідомляю суто конфіденційно, — пояснила Ліліана. — Через місяць нам усім світять поїздки за кордон. Вам, Віро, в Канни на кінофестиваль, Заріні — в Лондон на аукціон, Ярослава поїде до Амстердама на міжнародну виставку, вам, Володимире, я вибила путівку на Канари… А тепер уявіть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органів…
Зависла мовчанка. Про Канни Віра чула вперше, але її серце радісно (наскільки це було можливо в цій моторошній ситуації) затріпотіло. Канни… Франція…
Кінофестиваль…
Мабуть, такі ж почуття охопили й інших.
— Але що ж ми можемо зробити? — невпевненим голосом запитав Вовик.
— Не знаю… Не знаю… — задумливо промовила Ліліана. — Голова йде обертом…
— А якщо б це трапилося не тут, а вдома… — почала Заріна. — Ми б відбулися легким переляком. Можливо, нас би й на допити не тягали…
— Отже, треба якось непомітно вивезти її звідси і лишити вдома… — рішуче сказала Ярослава, запалюючи десяту цигарку. — Я через її дурість страждати не згодна! Знайшла де вішатись, істеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потім — у кущі з підібганим хвостом!
Її палку промову обірвав дрібний стукіт Ліліаніного олівця.
— Які будуть пропозиції? — запитала вона.
— Я згодна з Ярославою, — сказала Заріна. — Відвеземо її додому. Але як це зробити непомітно? Не уявляю…