Мерці
Шрифт:
Перше ж запитання Лілі сповнило його гордістю.
— Я, мабуть, помилилася квартирою? — сказала вона. — Тут мав мешкати чоловік на ім’я Володимир, із бабусею… Ви не підкажете…
Потім вони довго сміялися на кухні, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лілі він не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях і за власні гроші накупила ще купу необхідного: штучний бюст з латексу, розкішну перуку, чудові колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.
Вони насолоджувалися власними жартами й відновленим спілкуванням. Лілі запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити модні речі. Відтоді вони були разом. Нічні клуби ґеїв та лесбійок стали їхнім улюбленим місцем зустрічей.
Поволі під керівництвом Лілі та деяких нових знайомих — артистів «травесті-шоу» — Вовик навчився носити сукні з великим декольте. Щоправда, штучний бюст іноді міг відклеїтись у найвідповідальніший момент під час танцю, а від спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбільші прикрощі траплялися з колготами. Вовик купував найдорожчі, але вони усе одно «пускали стрілки», і це страшенно дратувало.
У сумочці завжди лежала пара друга запасних.
Вдома й на роботі він не афішував своїх нахилів.
Але траплялися й курйози.
Якось, повертаючися з клубу, де він ледь відбився від якогось тлустого й старого ґея, у власному під’їзді Вовик зіштовхнувся із сусідом, що курив опівночі на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкішну красуню масним поглядом. А потім присвиснув удруге, побачивши, що красуня відмикає двері квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранці сусід уже чатував біля його дверей.
— Ну ти, старичок, даєш! — вигукнув він.
Вовик похолов.
— Такий скромник, — продовжував сусід, — а таку бабу зняв! Як це тобі вдалося? Поділися досвідом, де вони такі водяться?
Вовик зітхнув з полегшенням і скромно примружив очі.
— Це моя давня подруга. А що, сподобалася?
— Атож! Мені б таку! — зацмокав язиком сусід й одразу заповажав охайного «хлюпика».
Навіть Вовикова стара бабуся якось запитала:
— А що то за дівчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подінеш — до притулку?!
Після цих не потрібних йому балачок він вирішив винайняти тиху квартирку на околиці, де зберігатиме свій гардероб і де на струнку молоду жінку ніхто не звертатиме уваги.
Вовик почувався щасливим. Лілі усіляко підтримувала його. Іноді вона сама одягалася по чоловічому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публіку.
Одного разу, коли вони сиділи в кав’ярні, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чолов’яга.
— Ну от, — задоволено посміхнулася Лілі, — ти склав іспит «на відмінно». Навіть став кращий за мене — я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйозніші справи… І, зсунувши стільці, вони тихо повели мову про головне… *
…Молода струнка жінка спускалася сходами. Ліфт був відімкнений, і її тоненькі посріблені обцаси дзвінко цокали в темряві під’їзду. На другому поверсі жінка зупинилася, підтягнула колготки, відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, дістала люстерко і прискіпливо оглянула себе. Вона не помітила, як з за стіни, що відгороджувала від сходів сміттєпровід, виступила тінь…
Мить — і тонка мотузка обвила шию. Жінка захрипіла, перебираючи ногами і хапаючись руками за повітря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивці.
Розкішний капелюх разом із перукою злетів з її голови, помада розмазюкалася. З під французької косметики проступило мертве обличчя Вовика… *
…Сутеніло. Тролейбус їхав майже порожній, і ніхто не звернув увагу на бліду жінку, ноги та руки якої були вкриті свіжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всі боки. Завузька для її розкішної фігури блакитна сукня щільно обтягувала тіло, було помітно, що на жінці немає білизни.
«Мабуть, п’яна повія…» — подумав кондуктор.
Жінка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сваритися — нехай їде, що з такої візьмеш… Він не міг знати, яких зусиль коштував жінці цей день.
Вона відганяла від себе страшну згадку про те, як отямилась у суцільній задушливій темряві, і про перше, що спало на думку: «Це — домовина. Я мертва…»
Але коли вона, зібравши всі сили, вдарила головою й руками в стелю — та відкинулась, і, незважаючи на слабкість, жінка зловісно розсміялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»
Спочатку її знудило, вона жадібно пила воду, і їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очі, знайшла в кутку на підлозі свою сумочку, трохи пригладила волосся і зачинила за собою двері.
І ось тепер їде у тролейбусі («Хоч раз у житті про їдусь, як усі…») додому. А вдома вона лише вип’є велику філіжанку міцної кави з великим шматком копченого м’яса («Не їла майже дві доби!») — і мерщій у той двір. Можливо, ще встигне обігнати того жалюгідного покидька!
Вдома не було нікого. Лілі порилася в сумочці і знайшла ключ. «Звичайно ж, Анатолій скористався моєю відсутністю — пішов по бабах! — подумала вона. — Доведеться його кинути. Не потягну ж я цього жеребця з собою за кордон!»
Лілі стала під душ і з жахом роздивлялась у люстрі своє схудле, вкрите синцями тіло. Потім ножицями підрівняла куці пасма волосся, що стирчали навсібіч, і пригладила їх гелем.
Біль у шлунку не минався. Лілі вирішила посидіти у теплій ванні. Їй було погано, в голові паморочилося.