Чтение онлайн

— Гаразд, чого вже там, тобі видніше, — знітився Раскатов. — Малюй.

В останні дні він почував себе ні в сих ні в тих. Здавалося, він забув усі речі, що раніше знав, — як відповідати і як запитувати, як хамити і як тиснути, як бити у відповідь і як ухилятися від удару. Тільки-но він, здавалося, набирав розгону, щоби звично вклинитись у розмову, як щось ніби ставало йому поперек серця, і він, здивований, пригальмовував, вервечка розмови тікала від нього, і він, безпорадний, тільки роззирався навкруги.

Його корефани, Коля Вєлікан, брати Кравцови, ще пара старих серферів, після недавнього особливо яскравого тріпу в пустелі прийняли радикальне рішення. Вони запаслися провізією та поїхали в Абу-Ґалюм, заповідник у двадцяти кілометрах від Дахаба. Там природа сходилася в унікальному перетині вітрів, моря, пустелі та практично повного безлюддя. Перцю додавала близькість кордону з Ізраїлем, звідки в будь-який момент могли рванути ракети «земля-земля» і танки з цицькатими дівчатами-піхотинцями. Хлопці вирішили створити в Абу-Ґалюмі безстрокову комуну відкритої свідомості, яка осідлала віндсерф. Коли Раскатов відмовився скласти їм компанію, вони вперше відчули, що Раскатов змінився.

— Ти не захворів? — запитав його Ваня Кравцов, хоч і покритий шрамами більше за інших, однак, і найбільш чуйний.

Раскатов, справді, стояв посеред Асали, допомагаючи пакувати друзям джип, як намоклий. З повислими плечами, з невпевненою усмішкою на обличчі.

— Нормальок, — віджартовувався він, хоча було видно, що це вже не той Раскатов, що був місяць тому. — Щасти вам, братушки. Тільки-но почнуться бомбування, зразу повертайтесь.

— Ми в них будемо свої ракети запускати, — басом відповів Костя Вєлікан. — З канабінольними боєголовками.

Хлопці зі сміхом поїхали. Раскатов задумливо дивився їм услід. У будинку він залишився сам. До Артьома він практично не заходив тепер — відколи там оселилася Соня, Артьом із головою поринув у розбудову сім’ї.

Соня виявилася ніяк не тою істеричною дамочкою, якою запам’ятав її Раскатов. У вечір, коли вона приїхала, Раскатов повертався з крамниці. Сутеніло, всі кішки стали сірими. Він побачив силует жінки, яка несла на руках дитину. Попереду жінки бігла худа довгорука істота, що постійно підстрибувала, відбігала і прибігала назад до жінки.

— Родіоне, привіт! — почув тоді Раскатов. — Як я рада тебе бачити!

Це була Соня. На руках у неї сидів, нахнюпившись, її молодший син Лютер, старша донька Хава бігала навколо, лякаючи дахабських котів. Родіон допоміг Соні віднайти Артьома, і в той же вечір став свідком перших скандалів (точніше, ідеологічних конфліктів) у сім’ї Лапіних.

Згодом він переконався, що особливості особистостей Артьома і Соні були спроектовані таким чином, щоби викликати конфлікти там, де у більшості людей не було й натяку на протистояння. Зважаючи на те, що Соня мала закінчену вищу освіту зі східної філософії, вона вміла добре аргументувати свою думку, і не завжди її аргументи вписувались у традиційну західну риторику.

Найбільше Соні причиняли біль розмови про Україну. Як і Раскатов, вона теж була з Одеси, але, на диво, у них не виявилось жодних спільних друзів. Попри те, що Соня розмовляла російською, її доводили до нестями заяви Артьома про те, що української культури не існувало, а були лише відголоски культур Росії та Польщі, які намагалися видати себе за щось самобутнє. Артьом дивився на світ холодним поглядом культурного трепанатора, і Раскатов розумів, що все в порядку, просто таке його бачення речей на даний момент, одначе Соня одразу ж кидалася на захист свого дому: вона діставала з пам’яті (так, наче берегла ці відомості спеціально для схожої оказії) всі історичні несправедливості, спричинені Росією українському народові, звинувачувала Артьома в цараті та безпросвітному попівстві, згадувала за те, що Московію було вихрещено за «сто рублєй і сорок соболєй», а коли бачила, що її слова не досягають цілі, перекидалася на самого Артьома. Яким же безвідповідальним, лінивим та безвольним поставав із її слів Артьом! Вона звинувачувала його в неробстві, зловживанні марихуаною і потаканні собі в нікому не потрібних заняттях музикою. Іноді вона сама не витримувала власних емоцій, починала плакати і тікала до себе в кімнату, а іноді не витримував Артьом — особливо, коли мова заходила за музику. Тоді він ховав у чохол гітару і йшов ночувати до свого товариша Криштофа, який жив на окраїні Дахаба, в керунку Блакитної діри.

Опинившись у розпеченій тарілці відкритого збройного конфлікту, Раскатов спершу не знав, як реагувати. Від їхніх сварок летіли іскри, які, здавалося, безпосередньо сприяли розгоранню світового вогню глобального ядерного протистояння. Ще трохи, здавалось, і ядерні боєголовки полетять у бік Ірану, а звідти, без вагань, буде завдано зенітних ударів по Тель-Авіву і Хайфі. Під вечір, коли, всупереч усім правилам ведення війни, протистояння тільки посилювалося, Раскатов покидав поле бою, засипане трупами мрій і надій на сімейний добробут. Вероніка теж не витримувала і залишала місце конфлікту, переховуючись у Раскатова не тільки під вечір, а й вдень, коли короткі автоматні черги, хоч і не причиняючи видимої шкоди ворогу, створювали нестерпне відчуття напруженості, доводячи мирних мешканців до відчаю.

Вероніка продовжувала малювати святого Христофора на стіні будинку. Приходив домовласник, маленький, вічно обкурений бедуїн Махмуд, він схвально оцінив монументальний задум Вероніки, одначе залишився переконаним, що Вероніка малює свого родича з Росії.

Раскатов прочитав у Інтернеті все, що зміг знайти про святого Христофора і песиголовців, і дійшов висновку, що церква навмисне відмовляється визнавати права кінокефалів на існування, оскільки це прямим чином ставить питання про наявність душі у тварин, а відтак, і про природний перехід усіх християн на вегетаріанство.

Сам Раскатов після пам’ятного вечора у Артьома кинув палити. Зовсім. Відмовився від сигарет, облишив траву.

— Це в нас йога така, — віджартовувався він перед Веронікою. — Йога читання. Кожен йог повинен здійснювати якесь подвижництво, інакше він не йог. Це наша аскеза, так, Артьоме?

Артьом дивився на нього з-під капелюха втомленими від постійного програмування очима і повертався до праці. Його найняли всіляко шкодити невинним користувачам соціальних мереж, і Артьом мучився: йому терміново були потрібні гроші, одначе він не міг дозволити собі робити безчестя в мережі. Він був одним із тих програмерів, котрі знали, що таке честь і обов’язок, читали конституцію Інтернету, підтримували рух проти авторських прав і проникали у великі компанії та корпорації, аби розібратися, як вони працюють, і знищити їх ізсередини. Однак, ось він — момент істини, і Артьом розумів, що під тиском сім’ї безнадійно програє цей бій.

Вероніка вирішила уточнити:

— А м’яса ти теж не їси? Я чула, що йоги не їдять м’яса, оскільки м’ясо прив’язує їх до чуттєвих задоволень.

Раскатов відчув, як ніжні дівочі руки здушили йому горло, і зрозумів, що тепер жоден кусник курки від містера Зоґбі у «Чікен плейсі» в нього більше не пролізе.

— Ні, м’яса я теж не їм, — усміхнувся Раскатов, сподіваючись, що його рот при цьому не смикається. — Здається, не їм.

Вероніку його відповідь цілком задоволила, і Раскатов відчув полегшення від того, що вона не спитала про рибу і яйця. Втім, тільки-но він подумав про них, настирливий свідок у серці, з яким він встиг аж занадто близько познайомитися напередодні, одразу ж запропонував йому на вибір: чесний шлях, відносно чесний шлях, шлях із підскоками і переворотами.