Морозенко
Шрифт:
– Буде! погрілись!
– хтось крикнув.- Давай танцювати, нашого гостя дивувати!
– Якого?
– хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присів у нас на пеньку одпочити.
Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Якби-то нам жеииха..і Невеличкого, малого, Хлоп'яточка молодогої
"Дивись, ще й глузують!" - думав Пилипко. А вони кругом його, як той рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася.
– Шкода, що немає музики!
– знову чує Пилипко.- Де в гаспида подівся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрічаючи Новий рік, та й заліз у дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо. Доки він, бісова п'яниця, буде рутити!
Декілька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А ті, що зостались біля Пилипка, заспівали:
Вставай, вставай, п'яниченьку! Годі тобі спати.
Заграй ти нам на скрипоньці, Дай потанцювати.
Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на весь рот позіхаючи та ногою голову
– Прочумайся, п'янице! Ач, як кричать до його сніжинки.
– П'янице!
– огризнувся цвіркун.-ниця? Ви мене напували, чи що?
– А від чого ж спиш?
– Від чого? Сон найшов! почухуючи. розіспався!
– Який я п'яниця?
– Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщій!
– У попа й без мене були свої музики. Віддає дочку після водохрестя, то там такого гостей зібралося, що й протовпитись -ніяк. Цілу ніченьку гуляли. Музика тне, а всі танцюють.
– От і ти нам заграй, щоб і ми потанцювали.
– А плата буде?
– Буде.
– Яка.
– З інею водиця цупка.
– Подавіться ви нею!
– скрикнув цвіркун, сплюнувши.
– Ну, годі, не комизься та мерщій проспися. Бо як повернеться наш дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!
– Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться вже, буду грати. І, надимаючись, він почав:
Цвірінь, цвірінь! Якби теплий черінь Та гаряче просо, То спав би я й досії А тут мені холодно, Жити мені голодно. Бух! Піти надіти кожух.
І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зареготались.
– Дивись, які тут дива!
– промовив чи подумав Пилипко.
– Ще й не такі побачиш!
– хтось до його обізвавсь.
Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв:
Се наше Віхало йде Та музики за собою веде!
– скрикнули разом сніжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гілки на високому дереві й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі голенькі хлоп'ята злітали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку, почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі зіп'явшись на пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині надималося, гуло, деренчало'; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер поміж гілками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Сніжинки з інеем крутилися, збивалися в купу, і та купа росла, більшала і, наче стовп, підіймалася вгору.
Віхало! Віхало! Наше любе Віхало! Прийди ти до нас Звеселити нам час!
– все кругом пищало, верещало, гуло.
Аж ось з'явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів'я гілок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася, лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.
– Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився,- товстим хриплим голосом загукало Віхало.
Сніжинки з інеєм ще більше закрутилися, стовпом здіймаючись угору, і той стовп підвели під Віхало.
– Ху-у! заморився!
– сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну.
– Гу-гу-у-у!
– загуло Віхало, і все кругом його закрутилося.
У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.
Засни, засни, мій синочку, Малая дитино!
– чує він, наче крізь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка співає чи хто інший? Ні, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився.-• Чого ж воно тісно так стало? Хто се на мене таким холодом дише?
– плутається в Пилипковій голові,- Се ти, дідугане Морозе? Се твої лихі вчинки?
– На щастя, на здоров'я, на Новий рік!.. Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітило в очах, і він побачив дідугана Морозенка. Здоровенна, наче винницький казан, голова його була закустрана цілим оберемком білого снігу, довга, як помело, борода виплетена з товстих вістряків криги; товсті настовбурчені брови густо покриті білим інеєм, а сіро-зелені очі, наче Волосожари, виблискують холодним світом. Тихо схилився він над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько біле, покійне і, світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холоднопалаючими устами. Не зітхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним холодним спокоєм…
Вже білий світ носився понад землею; надумалось сонце вставати й послало вперед себе аж два червоні стовпи. Стоять вони на краю неба, піднялися високо вгору, буяють своїм червоним світом, пророкують людям щось лихе на сьогодні…
На щастя, на здоров'я, на Новий рік! Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашниіцо,- почулося Катрі крізь сон.
Вона кинулась, одкрила очі та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тільки слід його: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим'ята подушка.
Вона миттю стрибнула з печі додолу й побачила табун посипальників, що товпились біля порога.
– Ви не бачили Пилипка?
– питає.
– Ні…- поторопіли ті.
– Боже ж мій, боже!
– вдарилася в телеси Кат-ря.- Він таки не злякався, не послухався - пішов!
Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навісна, помчалася з хати. Хлопчики постояли трохи і, здивовані, пішли собі далі.
– А куди се? Куди се так швидко?
– гукали до реї з дворів селяни, дивуючись, що Катря так зарані й так прудко біжить улицею.
Не дослухалася вона до того допитування, вона навіть не бачила нічого перед собою, окрім одного Пилипка.